Велосипедистка Олена Новікова: Діяти і не шкодувати про втрачене

Фото: Роксолана Поцюрко

Довжина треку велодрому Fassa Bortolo di Montichiari в Італії складає 250 метрів. Крутячи безупинну педалі впродовж цілої доби, Олена проїхала більше трьох тисяч таких кіл.

Монотонний рух по колу підступно заколисує, але категорично не можна дозволити собі розслабитись. Постійна концентрація уваги надважлива для контролю траєкторії (трохи вгору – і втратиш кілометри, трохи більше вниз – і є небезпека впасти), правильного входження в поворот на значних швидкостях та збереження необхідного темпу. Їж-п’єш на ходу. Важко повірити, що людина здатна на таке!

Це перше, про що я подумала, коли з Інтернет-медіа довідалася, що 17 вересня 2017 року українська велосипедистка Олена Новікова встановила одразу 11 світових рекордів за 24 години на критому велотреку! А потім подумала, що було б дуже добре поспілкуватися з нею для Фотопроекту “Her Superpower|Її суперсила”. Але ж нереально – вона закордоном.

Тож і мені, і Проекту неймовірно пощастило, коли після свого тріумфу в Італії Олена на десять днів повернулася в Україну та погодилася на зустріч. Та навіть більше: під час нетривалого відпочинку ця невтомна жінка задля популяризації жіночого велоспорту 28 вересня 2017 року на відновленому Київському велодромі встановила ще два національні рекорди! Ми стали свідками цієї визначної події та поспілкувалися з Оленою безпосередньо після досягнення рекорду.

Her Superpower Photoproject: Олено, Ваші одинадцять світових рекордів вражають. Як довго Ви готувалися до їхнього встановлення?

Олена Новікова: Насправді не так довго, як би цього хотілося. Рекорд був запланований завчасно, на вересень. Треба сказати, що організація такого заходу потребує дуже багато зусиль та ресурсів, а це зовсім не просто. На жаль, в середині червня я травмувалася, тож півтора місяця довелося пролежати в ліжку. А далі треба було обирати – або відмовлятися від цієї ідеї, або ж наступні півтора місяця надзвичайно інтенсивно відновлюватися та готуватися до рекорду. Задум виглядав дуже нереалістично для багатьох, мало хто в мене вірив. Але я спробувала – і мені вдалося!

Як вважаєте, завдяки чому Вам це вдалося?

Завдяки моєму певному авантюризму, в хорошому сенсі цього слова. Коли маю мету, не думаю, чи вона мені під силу. Просто щось для цього сьогодні роблю. Якщо спланувала рекорд, то вже сьогодні “зробила” 100 км чи ще щось. І так щодня. Ніколи не витрачаю час на те, щоб думати, чи це реально. Адже коли пробую і чогось не досягаю, це все одно залишається у моїх знаннях, у досвіді.

Коли Олена тільки починала у велоспорті, знайомі запропонували їй взяти участь в команді в 24-годинній естафеті. У день заїзду вона була повна завзяття і готова до боротьби, однак почула: “Вибач, але ми знайшли дівчину сильнішу за тебе”. Що ж вона зробила, залишившись без команди в останні хвилини перед стартом? Пішла до реєстраційної стійки та приєдналася до гонки в категорії “соло”! Фото: Роксолана Поцюрко

А було щось таке, чого Ви не досягли, але дуже хотіли?

Так, я не виграла Чемпіонат світу [прим. ред. – Чемпіонат світу з MTB Соло на 24 години, офіційна назва – англ. World 24 Hour Solo Mountain Bike Championships].

Коли це сталося?

Кожного року [прим. ред. – сміється]. Декілька років поспіль мені це не вдається, бракує підготовки. Але я все одно не полишаю цього наміру.

Були моменти зневіри після чергової невдалої спроби на Чемпіонаті?

Були. Не вірила в себе, критикувала себе. Питала себе, чого я займаюся цим, якщо немає таланту, чи не обманюю сама себе. Але потім проходить час, аналізуєш і бачиш, що цього разу трішечки краще, ніж попереднього, і так щоразу. Тоді думаєш: чому б ні, наступного року буде ще краще! Вважаю, що не варто боятися невдач та втрат. Втрачати дуже добре – це допомагає, робить сильнішою.

Профілем Олени стали одиночні добові перегони, коли впродовж 24 годин спортсмени постійно крутять педалі, долаючи по триста-чотириста кілометрів. Фото: Роксолана Поцюрко

У жовтні 2015 року Ви побили рекорд по кількості підйомів на вершину Гавіа за один світловий день (Passo Gavia). У чому особливість рекорду Passo Gavia?

Трасу довжиною 17,5 км прокладено до вершини Гавіа (висота 2652 м) в Італії. Її вважають дуже складною, оскільки має декілька ділянок, де градієнт складає близько 20% [ред. прим. – це дуже крутий підйом]. І це було наприкінці вересня, було холодно, на вершині лежав сніг. Я побила чоловічий рекорд, піднявшись вгору і спустившись вниз 9 разів за 19 годин. Хотіла зробити 10, але машина, яка подавала їжу, зламалася через складний підйом. У таких умовах відчуття голоду є дуже гострим, тож мені довелося припинити завчасно.

Олено, Ваші  досягнення видаються ще більш вражаючими, якщо врахувати, що спортивну кар’єру Ви почали вже в дорослому віці. Розкажіть, як почалася Ваша історія у велоспорті? Жила собі без велосипеда, а потім в один чудовий момент…

…Купила велосипед і роликові ковзани! Почала з роликів, але на велосипеді сподобалося більше. Коли одного дня на дорозі пересіклася з хлопцями на спортивних велосипедах, то зрозуміла, що щось не так, адже мені важко, а їм – ні. Перше, що вони мені порадили – це підкачати колеса. Підкачала – і поїхала швидше.

Згодом мені запропонували взяти участь у змаганні. Тож я взяла свій “ашанбайк” і поїхала. Коли приїхала майже останньою, це мені не сподобалося. Тому купила перший справжній (хоч дуже неновий) гірський велосипед та почала на ньому тренуватися. У групі з шосейниками проїхала 100 км. Вони це відмітили, бо жінки з ними не часто доїжджали до кінця, до того ж я їхала на непристосованому для таких умов велосипеді. Почали агітувати пересісти на шосейний велосипед. Пересіла – і менш, ніж через рік виграла шосейне змагання на 100 км.

Два роки Олена Новікова тренувалася самостійно. Оскільки спорт поєднувала із повним робочим днем в офісі, то тренуватися доводилося рано-вранці і пізно ввечері, а на вихідних – змагання, як аматорські, так і професійні. Фото: Роксолана Поцюрко

Зараз Ви – учасниця професійної жіночої велокоманди Giusta Pro RecordsСкільки зараз часу витрачаєте на щоденні тренування?

Три-чотири години щоденно, а це 80-120 км, у день відпочинку – 60 км. Також час від часу роблю довгі тренування по п’ять-шість годин. Щонеділі обов’язкові змагання. Адже лише коли спортсмен змагається, він дізнається, який він спортсмен. Без постійних змагань розвиток у велоспорті неможливий. Тренуючись самостійно, ти ніколи не досягнеш професійного рівня. Треба змагатися, змагатися, змагатися.

Яка Ваша наступна мета?

Маю намір стати більш сильною та більш швидкою у змаганнях із роздільного старту. Для них важливою є швидкість на коротких дистанціях, тому тренуватися треба зовсім по-іншому, ніж для гонки на витривалість. Тренування займуть приблизно шість місяців. Це важко, бо дуже боляче для м’язів їхати короткими інтервалами на значних швидкостях. Адже до того я тренувалася із постійною швидкістю на довгі дистанції.

Але довгі дистанції у мене виходять самі собою. Для цього я не повинна надміру працювати, у мені це наче генетично закладено. Однак, щоб рости професійно, треба більшість часу працювати над тим, що ти робиш найгірше, працювати над найслабшими місцями. Над кращими – лише деколи, щоб не деградувати. Це стосується не лише спорту. Не має сенсу займатися лише тим, що у тебе вже виходить краще за інших. Якщо ти вдосконалюєш те, що близько до максимуму твоїх можливостей, то прогрес буде незначним. Потрібно робити перш за все те, що є найскладнішим. З часом це буде менш важко. І тоді буде прогрес.

А після роздільного старту може спробую себе у тріатлоні [прим. ред. – вид спорту, мультиспортивна гонка, яка складається з безперервного послідовного проходження її учасниками трьох етапів: плавання, велогонки та бігу].

За відносно недовгу спортивну кар’єру Олена виграла 15 гірських та шосейних добових гонок в категорії “соло”. Двічі вигравала в добових шосейних гонках у Ле-Ман (Франція). Тричі перемагала у найважчій соло MTB-гонці на 24 години “Фінале Лігур”. У 2015 році отримала титул “Європейська Чемпіонка у одиночних добових MTB-гонках”, у 2016 році фінішувала другою на найважчій трасі для MTB у світі – Айронбайк. Фото: Роксолана Поцюрко

Чи є у велоспорті якісь особливості, пов’язані з тим, що Ви жінка?

Жіночих змагань дуже мало, порівняно з чоловічими. Тому велосипедистка повинна постійно шукати ці змагання, щоб взяти в них участь і не втрачати форму. Часто доводиться виїжджати вночі, долати тисячі кілометрів, наприклад з Італії до Швейцарії, щоб проїхати на змаганнях дві години і повернутися у той же день. І це все навіть не для результату, а для того, щоб мати це змагання “у ногах”, лише заради тренування. У чоловіків-велосипедистів же немає такої проблеми.

Також, наскільки мені відомо, часто значною є різниця в гонорарах спортсменів та спортсменок, при чому на всіх рівнях. Вони можуть відрізнятися у рази. Буває, що професійні спортсменки працюють за геть символічну платню.

Олена Новікова – супергерой фотопроекту “Her Superpower | Її суперсила”. Фото: Роксолана Поцюрко

Чи є якась жінка, яка Вас надихає?

Так, це моя мама. Вона надзвичайно розумна і завжди є для мене прикладом працьовитості та цілеспрямованості. Мама мене підтримує у моменти слабкості, знаходить потрібні слова, які мене мотивують та додають сил.

А у чому Ваша суперсила? Можливо, це наполегливість?

Ні, зовсім не наполегливість. Думаю, це моя здатність починати кожного разу спочатку – щоб не трапилось учора, обов’язково сьогодні почну “з нуля”. Навіть якщо втрачу все, немає страху, і це мене не зупинить. Якась мить паніки, розгубленості. Але це мить, вона минає і я планую, що зроблю, і одразу роблю. Так, думаю, моя сила в тому, щоб діяти і не шкодувати ні про що.

Ця здатність починати нове коло, виходити на новий виток, незважаючи на невдачі та втрати, дозволило Олені Новіковій знайти улюблену справу, безупинно вдосконалюватись в ній, стати професіоналкою та увійти в історію велоперегонів.

Роксолана Поцюрко
  • 4 Posts
  • 0дописів
Фотограф. Автор фотопроекту "Her Superpower".