Сила неба: світанок на горі Синай

Паломники моляться, туристи, закутані у взяті на прокат шерстяні ковдри, витягають фотоапарати і мобільні телефони, а торговці зачиняють невеличкі кафе, де всю ніч продавали чай, воду та солодощі. На вершині гори Синай (2285 метрів) тихо та холодно – всі дивляться на вузьку червону смугу над зубцями гір і чекають сонця. В горах Синаю, як сказано в Біблії, Господь розмовляв з Мойсеєм. Там можна почати життя з чистого листка, адже тим, хто зустріне світанок на горі Синай, пробачаються всі гріхи. Щоправда, йти на гору потрібно самотужки: якщо їхати на верблюді, тоді безгрішним буде верблюд.

– Синааааааай! – лунає в темряві крик провідника-бедуїна. Стоптані білі кросівки, чорна куртка та довга, до самих п’яток, пісочного кольору традиційна сорочка-джалабія. – Заходимо всередину кафе і відпочиваємо десять хвилин. Не переживайте, до сходу сонця встигнете, – каже провідник і наливає в горнятко каркаде.

Спокій провідника передається всім учасникам сходження: для чого поспішати, якщо можна просто насолоджуватись солодким чаєм, зорями на небі та затишком місцевого кафе. «Синай» – це не лише вершина, але й назва нашої групи. Щоб туристи не заблукали і не переплутались, провідники жартома називають своїх підопічних. «Красавчики» чи «ромашки» слухняно відгукуються, чекають один одного та продовжують йти наверх.

Зазвичай похід на вершину розпочинається опівночі. Широка дорога петляє поміж валунів та верблюдів, господарі яких ненав’язливо пропонують подолати підйом верхи. До першого кафе туристи рівномірно розподіляються по маршруту: видно лише вогники ліхтариків, які то з’являються, то зникають за черговим вигином серпантину дороги. Взимку екскурсія на гору Синай не надто популярна – вітряно та холодно, температура опускається до одного-п’яти градусів тепла. В цей час немає натовпів туристів, натомість є дзвінка тиша та простір. Мабуть, пустеля – найкраще місце для спостерігання за зірками: тут, наче у відкритому космосі, залишаєшся наодинці з безліччю зірок та планет. Сузір’я Великої Ведмедиці, яке звикли бачити високо в небі, розташоване ближче до горизонту: Ведмедиця «стоїть на хвості» та «простягає лапи» до гір.

На гору Синай, яку ще називають горою Мойсея чи горою Хорив, ведуть дві дороги, які з’єднуються поблизу вершини. Коротка дорога – більш складна, складається приблизно з 3100 сходинок, прорублених у скелі. Колись це був єдиний шлях на гору, яким ходили паломники. Кілька століть тому тут проклали довгу дорогу – пологий серпантин, який неспішно підіймається до вершини. З розвитком туристичної індустрії дорога обросла наметами-кафешками, де можна сховатись від вітру, випити чаю та просто відпочити. Таких зупинок на шляху до вершини всього п’ять. Біля кафе, а також і всередині розставлені широкі лавки, дбайливо застелені смугастими плетеними ковдрами. Стоять ящики з сувенірами – каміння різноманітних форм та витесані з цього ж каменя фігурки верблюдів і черепашок. А ще полички з шоколадними батончиками та печивом. Освітлюється це все багатство гасовою лампою, яка разом із запасом гасу у великому алюмінієвому бідоні прикріплена під стелею. У кафе живуть коти, які радо ласують солодощами та дозволяють себе погладити.

Безпосередньо перед вершиною широка дорога впирається в скелі і щоб піднятись на сам чубок гори, доведеться подолати 750 сходинок давнього паломницького шляху. Краї кам’яних сходинок згладжені від частої ходьби по них, окремі сходинки розбиті навпіл або ж зовсім зруйновані, тому полічити їхню точну кількість доволі складно. Крок за кроком вервичка туристів просувається наверх. За кілька десятків метрів до вершини розташовані ще декілька кафе. Наша група збирається в будиночку над дверима якого білою фарбою намальована цифра п’ять. Надворі ще доволі темно і холодно – зимова пухова куртка, шапка та рукавиці вже не здаються такими теплими. Бедуїни пропонують взяти напрокат шерстяну ковдру, в яку так приємно закутатись в очікуванні світанку. До сходу сонця лишається ще майже година, тож можна спокійно посидіти, послухати шум вітру та погладити кота.

– Синааааааай! – чути знайомий голос. – Прокидаємось, збираємось та виходимо через п’ять хвилин. Скоро світанок…

Закутані в ковдри та численні шарфики, залишаємо будиночок. Надворі вже доволі світло – видно силуети гір, які схожі на вирізані з картону декорації до вистави-казки. На вершині гори стоїть православний храм Святої Трійці та мечеть, а під скелею – невелика печера, де згідно з біблійними описами протягом сорока днів і ночей жив Мойсей. Стіни споруд захищають від вітру, тож біля них, в очікуванні сходу сонця, туляться туристи та паломники. За зубцями гір з’являються перші промені, і темно-сині хребти забарвлюються в теплі кольори. Сонячний диск швидко підіймається над горами, і вкотре повторюється справжнє диво – приходить новий день.

Вниз спускаємось тією ж дорогою. Вночі вона видавалась набагато рівнішою та коротшою – в темряві не видно гострих каменів і відстані, яку ще потрібно пройти. Дорога веде до одного з найдавніших і безперервно діючих християнських монастирів у світі – Монастир Святої Катерини. Саме тут росте Неопалима Купина – кущ, у вогні якого Мойсеєві з’явився Бог. Безпосередньо до Неопалимої Купини підійти не можна: її загороджує стіна та невеличкий паркан. Саме навколо цього куща в IV столітті монахи побудували церкву, а в VI столітті імператор Юстиніан Великий заснував монастир. Саме його головний храм збудований ще за часів імператора. Масивні двері споруди є її ровесниками – витесані ще в VI столітті. Тут можна написати імена рідних і близьких людей, і монахи-греки молитимуться за їхнє здоров’я та спокій душі на небі й на землі.

 

 

Катерина Москалюк
  • 5 Posts
  • 0дописів
журналістка, мандрівниця, кандидат географічних наук