Суперкарго Юлія Мельнікова: не треба казати собі “ні”

Юлія Мельнікова – єдина українка-суперкарго. Фото: Роксолана Поцюрко

Суперкарго? До цього інтерв’ю фотопроекту “Her Superpower|Її суперсила” не доводилося навіть чути про таку професію. Частинка “супер” в назві сама по собі вказує на щось надзвичайне.

Суперкарго – це людина, яка супроводжує морський вантаж, щоб його правильно оформили й доставили за місцем призначення цілим і неушкодженим як цього вимагають у документах. На ділі – споконвіку таким займаються чоловіки під час морських перевезень. Однак від жінки ця діяльність вимагає сталевого характеру та особливих зусиль. Зокрема й тому, що пов’язана з організацією роботи десятка інших працівників порту, більшість яких становлять саме чоловіки, які переважно не готові сприймати жінку частиною команди. Як і море, роботу в порту все ще вважають чоловічою територією.

То ж Юлія Мельнікова розповідає які саме “супергеройські” здібності дозволяють їй бути успішною суперкарго та привозити в Одесу “шаланди повнїї кефалі”.

Her Superpower PhotoprojectЮлю, словник “сухо” дає тлумачення Вашої професії як довірена особа фрахтувальника на морському судні, яка відповідає за правильну доставку і збереження вантажу перед його власником. А що ж у реальному житті?

На практиці моє завдання – перебувати в порту в момент завантаження чи розвантаження вантажу з борту чи на борт судна, організовувати відповідну роботу інших працівників, а також фіксувати чи немає якихось пошкоджень, чи відповідає вага та кількість вантажу, вказана в документах, реальній вазі та кількості, чи дотримано інших умов договору тощо.

До прикладу, в Румунії, в 2015 році, ми в розібраному вигляді перевалювали (перевантаження вантажу з великого судна на декілька малих – прим. ред.) цілий завод з переробки сірки. Це велетенські конструкції, важкі частини, різні деталі, дуже багато труб. Одним словом – справжня морока. Сталося так, що люди, які завантажували судно в Малайзії, вказали в супровідних документах вагу однієї деталі 40 тонн. А по факту – виявилося усіх 80. І якщо б ми не скористались портовим краном, здатним підняти до 120 тонн, то могли б знищити судно, пробити борт, поламати кран тощо і заподіяти таким чином шкоди на мільйони як власникам вантажу, так і судновласникам чи порту. Тому суперкарго повинна постійно відслідковувати подібні моменти, прораховувати можливий розвиток подій, передбачати потенційні наслідки.

Суховантажне судно під час навантаження, Одеса. Фото: Роксолана Поцюрко

Працювати доводиться в умовах постійних змін і як наслідок – стресу. Робота в порту, як і море, дуже непередбачувана: ти можеш планувати собі, але швидше за все буде зовсім не так. Погода, яка змінюється, виробничі травми, інші фактори – і до цього треба бути готовою, бути гнучкою, швидко та адекватно реагувати на зміни. Дуже багато всього потрібно тримати в голові.

Чи багато є жінок-суперкарго?

В Україні жінок на такій роботі немає. В Росії теж. Точно знаю, що немає, бо спілкувалася з російським представником, коли супроводжувала в Румунії вантаж. Він, шокований моїм перебуванням у порту, сказав: “Це лише бельгійці могли б жінку на таку посаду призначити”.

А чому немає жінок такої професії?

Можливо тому, що цю роботу вважають дуже складною. І це дійсно так: потрібно бути “на ногах” по 10-12 годин поспіль, без можливості відлучитися, адже розвантаження/навантаження, за яке ти відповідаєш, відбувається безперервно. Навіть забезпечення санітарно-побутових умов у портах не надто продумане. Мабуть, тому що чоловікам з цим простіше: зайшов на причалі за борт і все. Наприклад, у румунському порту Констанці, в найспекотніші літні місяці, я лише водою рот полоскала. Але влітку все ж комфортніше працювати, ніж восени, тому що туман, і біля води стає дуже холодно.

Періоди роботи в порту можуть тривати по кілька місяців без вихідних. Коли після того, як дванадцять годин безпосередньо супроводжуєш вантаж, удома треба невідкладно сформувати та надіслати звіт про виконану роботу, розсортувати і підписати дві-три сотні фотографій, заповнити всю необхідну документацію.

Але для мене основна складність полягає не в фізичному дискомфорті. Адже до нього можна підготуватись, психологічно налаштуватись і звикнути. Набагато важче призвичаїтись до упередженого ставлення інших працівників порту, зумовленого тим, що ти – жінка.

А як інші працівники порту, зокрема чоловіки, ставляться до того, що жінка виконує таку роботу?

На початку знайомства мене не сприймають серйозно ні капітани суден, ні інші працівники порту, особливо вантажники. “Що ти тут робиш? Дівчата мають в офісі працювати!”, – так кажуть. Так-так, жінки мають сидіти в офісах, перекладати папери, вони не повинні бути в будь-яку погоду на причалі та командувати там (іронічно – прим. ред.)! Перші два-три тижні на новому проекті кожного дня зустрічають і дивуються, що ти повернулась, не втекла, що знову розмовляти про перевалку доведеться з жінкою.

Сухогруз зливає воду, Одеський порт. Фото: Роксолана Поцюрко

Часом доходить до комічного. Одного разу, під час першої зустрічі, представник судновласника запитав мене: “А де Ваш колега?”. Я не відразу зрозуміла суть його запитання: “Який колега?” “Ну, хлопець, з яким Ви”, – уточнив він. “Та я тут без хлопця, сама.” “Тобто сама? Тобто Ви сама тут це все робите?!!”. Для нього це було справді шоком, бо він навіть не уявляв, що жінка самостійно може виконувати таку роботу.

Вантажі століттями перевозять морем, і століттями в морських перевезеннях не було жінок. І раптом вони починають з’являтися. Чоловіки оберігають свої позиції. Тому на кожному новому проекті, з новою судновою чи портовою командою доводиться долати недовіру до себе як до фахівчині лише тому, що я – жінка і демонструвати свою компетентність, здатність робити свою роботу. Наче кожного дня здаю іспит на те, що я тут не просто спостерігачкою приставлена, а є частиною команди, професіоналкою, яка знає що і як робити, може оптимізувати спільну роботу.

Пам’ятаю один з типових випадків, коли капітан, не читаючи документи, підписав, що він готовий взяти на борт 800 додаткових тонн . А коли ми вже завантажили їх, відмовився. Мовляв, йому заборонено перевантажувати судно. Я запропонувала спустити баластні води (певний об’єм води, який набирають на судно після його розвантаження для забезпечення потрібної осадки та остійності, коли корисного вантажу та запасів для цього недостатньо – прим. ред.). І от коли починаю капітану говорити про баластні води, усвідомлюю, що він не розуміє того, що чує. І не тому, що він цього не знає, а тому, що це звучить від мене. Він не готовий сприйняти як інформацію до дії, почуту від жінки. Капітан, однак, “включився” за декілька хвилин і запитав: “Що зробити?!!”. Кажу йому: “Води баластні спустити, тоді у Вас диферент зрівняється (різниця між носовою та кормовою осадками судна – прим. ред.)”. І лише наступного дня він зізнався мені, що був шокований, що я знаю такі речі. Бо в його уявленні моя робота полягає лише у фотографуванні вантажу.

Акваторія Одеського порту, один із вантажних районів. Фото: Роксолана Поцюрко

А чи є якісь переваги для роботи жінки в порту?

У жінок в порту є повно переваг, які інші працівники чомусь часто не розуміють та не цінують.

До прикладу, якщо треба кудись залізти, “протиснутися” між контейнерами чи конструкціями, то крім мене, цього ніхто не зробить, оскільки я найменша і найлегша. Так, коли організувала перевалку навантажувачів, виникла необхідність спуститися в бак цієї машини, щоб перевірити його цілісність та кількість палива в ньому.

Спустилися в бак?

Була єдина в порту, хто міг це зробити без шкоди вантажу.

Крім того, через постійний стрес, що супроводжує працівників порту, і часте дуже емоційне спілкування на “ять” та напругу, важко зберегти гарні робочі стосунки як в середині команди суперкарго, так і з портовими службами. А це дуже важливо! І, на мою думку, жінка це зможе зробити краще.

На яких ще роботах працюють жінки в порту?

Окрім роботи з документами в офісах, жінки в портах також працюють тальманами. Тальман – це людина, яка при вивантаженні судна робить помітки для порту чого і скільки вивантажили. Жінки на цих роботах з’явилися недавно (раніше це теж була виключно чоловіча професія), і їх ще зовсім небагато в українських портах. В Іллічівську бачила лише одну, в Констанці – чотирьох. Це також фізично нелегка робота.

Чи така ж ситуація з жінками в портах Європи?

В європейських портах жінок більше. Головний офіс мого працедавця розміщений в Антверпені – другий за величиною порт в Європі після Роттердаму. Там у нас майже вся причальна команда жіноча: дівчата-тальмани, дівчина-стівідор (відповідальна за навантаження/розвантаження судна – прим. ред.), дівчина-сюрвеєр (експертка, яка оглядає вантажі на цілісність і комплектність – прим. ред.) і навіть дівчина-керівниця вантажників!

Позначки на борту судна допомагають відслідковувати його осадку  глибину, на яку судно занурюється у воду. Фото: Роксолана Поцюрко

Коли влаштовувалась на роботу в цю бельгійську компанію, якій 200 років, була єдиною жінкою серед десяти претендентів на це місце. Зараз керівницею відділу негабаритних вантажів, де я працюю, є жінка. Хоча роботу в сфері таких перевезень вважають суто чоловічою.

Юлю, в логістиці морських перевезень Ви працюєте 17 років, із них 5 безпосередньо суперкарго. Як Ви прийшли до цієї професію та як саме Ви почали працювати в порту?

Я закінчила Педагогічний університет, англо-німецьке відділення. Чесно намагалася три роки “відпрацювати” диплом вчителя англійської мови. Але це було геть не моє, цілком! Погодилась працювати в невеличкій транспортно-експедиторській фірмі в Ізмаїльському морському порту, хоч абсолютно нічого не знала про цю роботу. Оскільки це була невеличка сімейна компанія, то я швидко стала спеціалістом широкого профілю: на мені були переписка, спілкування з іноземними компаніями, вантажовласниками, судновласникама, а згодом – і переговори та укладення контрактів, бо на той момент я була єдиною людиною, яка володіла англійською мовою.

Після переїзду до Одеси, працювала в різних транспортно-логістичних компаніях, але найцікавішою стала робота в останній, бельгійській компанії, де я працюю зараз і яка власне називається суперкарго. Пам’ятаю, в перший день роботи подумала: “Як же я засиділась в офісі! Нарешті вирвалась! Ура!”. Адже в порту ж кожен день є різним, відбувається щось нове. Щодня маленькі випробовування, боротьба зі собою, і нові вантажі, і нові люди. Картинка постійно змінюється. Хоча в кінці третього місяця проекту виникає думка про те, щоб побачити ще щось крім моря.

Але море я дуже люблю. І дуже люблю судна, дуже! Мені подобаються абриси корпусу, мені подобається, як влаштована надбудова, люблю порти. Впевнена, що коли б тоді, як я вступала до вузу, “Морєходка” (НУ “Одеська морська академія” – прим. ред.) приймала б жінок, я б поступала в “Морєходку”.

У дитинстві я хотіла подорожувати, зачитувалася книжками Тура Геєрдала – норвезького мандрівника, дослідника культур і походження різних народів світу, але можливості мандрувати не було. А тут мандруєш: постійно зустрічаєшся і спілкуєшся з людьми, які повернулися з інших країв, працюєш з документами, на котрих печатки та знаки інших держав.

На руці в Юлії  руна доброго шляху. Коли ісландські моряки втрачали в тумані курс, кермовий малював її собі на чолі  і команда завжди поверталася додому. Фото: Роксолана Поцюрко

Чи є якась жінка, яка Вас надихає?

Так, це – Джейн Гудолл, британська приматологиня, етологиня та антропологиня. Тому що присвятила своє життя захисту тварин. Вона майже п’ятдесят років провела в Африці, досліджуючи соціальне життя шимпанзе.

Зараз у світі спостерігають певний тренд серед жінок на керівних посадах у логістиці. Також у морі їх стає все більше. Щоб Ви могли порадити іншим жінкам, які хочуть працювати суперкарго?

Не боятися. Не треба боятися нічого! Жінки більш витривалі, ніж це прийнято вважати, ми маємо гнучку внутрішню нервову систему, вміємо налаштуватися потрібним чином.

Зрозуміло, що буде важко, буде “капець, як важко”! Цього ніхто й не заперечує. І втомишся так, що втомлена собака поруч з тобою видаватиметься бадьорим кроликом. І ноги опухнуть в кінці робочого дня, і манікюр постраждає. Але віддача, яку отримуєш від того, що ти змогла, що ти це зробила… Цього ні з чим не порівняти!

У чому суперсила суперкарго Юлії Мельникової?

Мої колеги цінують в мені те, що я ніколи під час роботи не кажу “ні”, я кажу “давайте спробуємо”. Не треба казати собі “ні”, ніякого внутрішнього ступору! Якщо тобі це подобається і ти хочеш – вперед!

Роксолана Поцюрко
  • 3 Posts
  • 0дописів
Фотограф. Автор фотопроекту "Her Superpower".