Передсвяткове про український стрій, викаблучування і мову вишивки

Посаг заможної дівчини з Миргородщини на Полтавщині - крилата плахта, парчева попередниця (фартух), святкова сорочка і прикраси). Фото: Устя Стефанчук

Устя Стефанчук – дослідниця-архівістка, журналістка і колекціонерка традиційного одягу та предметів побуту. Напередодні Великодня вона розповідає про етнографічні змісти святкового українського строю, спеціально для Explorer Life.

Наближення свят мені нагадує дім мого дитинства і те, як сформувалося моє залюбування українською автентикою. Якщо грубо — то в мене просто не було інших опцій. Змалечку мене оточували давні  українські вишивки та предмети побуту (здебільшого гуцульські), які дідо з бабцею визбирували по селах коли це ще не було мейнстрімом. Столітня гуцульська кераміка, топірці, кептарі та ліжники — це незмінна стилістика мого дому, його запах і настрій. Мала я могла годинами їх розглядала, вивчати, перебираючи пальчиками усі деталі. Мова вишивки, повторював дідо Юрко, найтихша, але найбільш промовиста. 

Дідо вечорами під новини латав старі сорочки і сердаки до моменту поки його голова різко не падала на шиття і він не починав хропіти. Реставрація і збереження нехай невеликої, їм доступної, частки давнього одягу мої вважали своєю життєвою місією. Як і тепер я.

А ви зустрічали сорочки з найтоншого, шовковистого льону, вибілені, майже зефірні? А зустрічали запаски та обгортки переткані сухозолотом, які нагадують часи звитяжного лицарства та княжих походів? А мережку та вишиття, де кожен спідній стіб виконаний з майстерністю лицевого, де кольори і фактури дібрані з таким смаком, що не раз видається, ніби це з палітри геніального майстра. Усе оце про український традиційний костюм, чи пак, про те, яким я його бачу.

 Такий різноманітний своїм стилем, формою, декоруванням, різновидами технік та оргаментів, кроєм та призначенням, український стрій викликає в мене подив і захоплення, незалежно чи це густо зашита покутська сорочка-рукав’янка, чи буденна полтавська, оздоблена тонкою смужкою вирізування. Цим захопленням хочеться ділитися.

Регіональне розмаїття українського автентичного вбрання — це, взагалі, тема окрема. На перший погляд може видатися, що це цілком різні народи, настільки неподібний стрій з різних місцевостей між собою. Ба більше, в межах однієї області, сусідніх сіл одяг і орнаментика можуть відчутно різнитися, як і обрядовість, з ним пов’язана.

Різновиди сорочок з села Ясенів Пільний в Городенківському районі Покуття. Фото: Устя Стефанчук

Нерідко це використовують недоброзичливці як аргумент на користь обмеженості чи відсутності питомо українського костюму (народного мистецтва, культури), буцім усе — запозичення від сусідів. Про що ж насправді свідчить така різноманітність?

Традиційна ноша віддзеркалює мистецькі здібності, кажучи словами Олекси Воропая, внутрішнє відчуття естетики, виявлення народної індивідуальності. Тільки просто в нас вона багатостороння, ця індивідуальність. І це сильно. І в цьому чи не найбільша її цінність. Лише з одного сегменту українського побуту, яким є одяг, перед нами постає справді багата і самобутня культура, з її особливою світоглядною мапою, віруваннями, звичаєвістю. Наприклад, кількість одягу і його стиль  залежить від вікового періоду людини — найбільш багатошаровий і вдекорований одяг припадає на період стетевої зрілості, пошуку партнера та одруження. З віком усе йде на спад. Це пов’язане і з потребою накопичення (захисту) сили та енергії, необхідних для продовження роду і досягенням сввоєріного життєвого піку.

Чоловічі весільні сорочки з Борщівського району Поділля. Фото: Устя Стефанчук

Чи, скажімо, традиції вишивання, носіння і обрядового використання самої тільки сорочки. Є сорочки святкові і буденні, а ще, постові та жалобні, є парубоцькі, весільні, дитячі, є навіть спеціальні сорочки “на той світ”, приготовані спеціально для поховання. Що цікаво, останні дуже часто робилися на кшталт святкової чи навіть весільної — пишно оздоблені, з гарного вибіленого полотна, якщо жіночі, то додільні (з цільного шматка тканини). До речі, білий чи світлий колір є характерною ознакою української сорочки, а кольористика вишиття вже залежить від фантазійності майстрині (це до уваги поціновувачів маків і сонящників на чорному тлі і кольорових вишиванок).

Яскрава сорочка з Воловецького району Закарпаття. Фото: Устя Стефанчук

Або ж особливості святкової ноші і її символічне значення. Наприклад коралі на свято особливий атрибут від вроків.

“Як би мені намисто, то пішла б я завтра в місто”  

– співається в народній пісні, серед людей без бодай одного разка коралів показуватися не слід

Моя бабуся Оксана в 2 роки і її коралі, які передаються в нашій родині поколіннями. Фото: Устя Стефанчук

Святкова, а особливо великодня сорочка і в дівчини і в молодиці — особлива: вишита “біллю” (вибіленим льоном чи шовком) чи нитками мальованими природніми барвниками або ж вовною, в усіх закутках країни пишно оздоблена. Великий піст передбачав носіння сорочок зі стриманою вишивкою, то на Великдень можна було нарешті “повикаблучуватися”, як казали в мене вдома. Те саме стосується інших елементів одягу, що можна побачити з численних народних приповідок:

“Шовкова плахта не к будню, а к святу годиться”, “Як неділя, то й сорочка біла”, “К Великодню сорочка хоч і лихенька, аби біленька”.

Фрагмент святкової сорочки з Житомирського Полісся (Баранівський район). Фото: Устя Стефанчук

В Михайла Зубрицького є згадка про носіння дівчатами на Великдень писанок “за пазухою” під сорочкою, які дарують парубкам — одна з форм весняних еротично-любовнних ритуалів, що йде від залицяння до сватання та одруження. Про передшлюбні приготувння йдеться і у гаївці “Просо” (детально описана у О. Воропая), де перераховуються по черзі частини одягу-посагу — сорочка, хустка, спідниця тощо, які свідчать про готовність дівчини “віддатися”. Такий собі весільний checklist.

Повертаючись до національної індивідуальності, виразником якої є, серед іншого український стрій. Існує кілька підходів до розуміння народного костюму з точки зору етнографії, зокрема порівняльної. Вони коливаються від ствердження соціального підгрунтя у видових особливостях вбрання, які до певної міри позбавляють його географічих чи національних ознак, з іншого боку, до теорій побудованих на ідеї національної самобутності, унікальності та тяглості традиції в народному вбранні. Усі ці підходи варто і цікаво застосовувати у дослідженні українського костюму та його історичної еволюції.

До слова, деякі предмети строю таки дійшли до новітньої доби (тобто, то І чверті ХХ ст.) з часів козацьких чи навіть княжих, як от, наприклад — перемітка (жіночий головиний убір, переважно святковий, у формі прямокутного шматка висвітленої доморобної тканини, яким обгортається голову).

Доньки Ярослава Мудрого стінопис собору Софії Київської, портрет Феодосії Палій поч. XVIIIст. та стрій з Поділля початку ХХ ст. Фото: Устя Стефанчук, Жолтовського П. “Український живопис ХVII -XVIII ст.” та “Історія українського мистецтва в ілюстраціях”, 1972 р.

Подібне накриття голови можна знайти на фресках, мініатюрах із літописів та середньовічних гравюрах. Існує значна кількість способів пов’язування перемітки (інші подібні головні убори—намітка, серпанок, обрус) в різних регіонах вони варіюються ще залежно від віку, пори року, соціального походження жінки тощо.  

Історичну тяглість можна прослідкувати й на інших елементах вбрання, як от очіпок (кораблик, чепець – невелика шапочка, під якою ховали волосся), чи прикрасах — дукачі, зґарди, ковти, чепраги та інші вироби з металу, знайдені в археологічних розкопках по всій території України і у видозміненому вигляді популярних до середини ХХ століття, коли їх, які і більшість традиційного одягу, витіснили сучасніші продукти масового виробництва. Це ж стосується натільного одягу — сорочки та чоловічих ґачів (штанів), верхнього — свити (згадується вжу в Києво-Печерському Патерику у ХІІІ ст.). Кептарі, кожухи та стегнового — запаски, плахти, опинки, які є різновидами вовняного  тканого полотнища для обгортання нижньої частини тіла, знані з найдавніших часів. Відомі і характерні не лише для України.

 Все це дає підстви говорити про певну спадковість, про історичність українського вбрання. І це предмет гордості, не інакше. З іншого боку, взаємовпливи не лише з найближчими сусідами, але іншими народностями, які заселяли територію Україну  (німцями, євреями, віременами, греками) — також невід’ємна частина українського буття, і таки точно варта уваги. Чи не найкраще цю строкатість ілюструє ямарок в Коломиї, описаний Леопольдом фон Захер Мазохом.

Сприймати Україну частиною європейського простору означає розглядати її в контексті якогось спільного культурно-цивілізаційного поля, що жодним чином не нівелює її індивідуальність, а радше, потверджує її силу, робить видимою і зрозумілою не лише для українців. Та й порівняння з костюмами і, загалом, традиціями сусідніх країн не повинно непокоїти, незалежно від “теплоти“ стосунків. Ці переплетення, взаємопроникнення, адаптація сусідніх практик у власний побут — це факт і заперечувати його означало б щонайменше не бути певним своєї унікальності. Такі порівняння не повинні лякати: в універсальності, як і в самобутності велика цінність. Головне вміти її розгледіти.

Жінки у традиційному вбранні українського та білоруського Полісся: ліворуч Сарненський район Рівненської обл, праворуч Лельчыцкі раён Гомельська обл. сер. ХХ ст. Фото: Устя Стефанчук

Навіть більше, пошук дотичності з орнаментикою індіанських племен, народів Латинської Америки, ісламських країн (в першу чергу, Ірану з його перською спадщиною) чи Африки — тема неймовірно цікава, яка щойно потрохи набуває поширення і знаходить своїх дослідників. Кілька років тому випадкова жінка на фестивалі зупинила мене щоб порозглядати вишитий стрій, в який я була одягнена. Такого непідкупного захоплення годі було уявити, вона шкребла вишивку нігтем, нюхала, тулила і щось вигукувала незнайомою мені мовою. Тоді винесла мені з павільйону свою сорочку,  барвисті квіти якої, здавалося, були рідною частиною мого власного костюму, настільки схожа орнаментика, кольорова гама і навіть вигадливість квіткових форм. Здавалося б, де її рідний Еквадор, а де Миколаївський р-н Львівської області, звідки був мій стрій. На прощання пані додала що мова вишивки найкраща з мов, бо в ній немає протиставлень, лише спорідненості.

Ті самі спідничка та фартушок з Миколаївського району Львівщини. Фото: Устя Стефанчук

І наостанок передвеликоднє, фольклорне.

“Господи, Ісусе Христе! Хресна дорого! Дай, Боже, здоров’я в ручки, в ніжки і в живіт трішки!”

– із записів О.Воропая на Слобожанщині

Останнє, взагалі, дуже актуальне, зважаючи на масштаби українського святкування Великодня. А ви думали чому весь традиційний одяг шився вільного крою? Тому що, функціональний.

Балабони полтавської плахти із Зіньківського району для естетичного задоволення. Фото: Устя Стефанчук
Устя Стефанчук
  • 1 Posts
  • 0дописів
дослідниця-архівістка, журналістка і колекціонерка традиційного одягу та предметів побуту. Автор проекту “Наші” , в основі якого є ідея висвітлення життя украінців в Канаді вчора і сьогодні.
Завантаження...