Мореплавець Павло Резвой: Атлантичний та Індійський океани

Друга частина інтерв’ю з Павлом Резвим розкриє подробиці його плавання через Атлантику, Карибський басейн та Індійський океан. Один в океанському човні, Павло Резвий встановив декілька світових рекордів: він став найстаршим океанічним гребцем, який коли-небудь перетинав два океани (65-66 років), а також найшвидшим серед тих, хто раніше перепливав Індійський океан. “Чесно кажучи, моє спорядження мене не цікавило, мені просто хотілось плисти”, – говорить про свої мандри Павло Резвий.

У свої 65 років, Ви опинилися у човні посеред Атлантичного океану. Важко навіть уявити, які стежки привели Вас до нього?

Я був знайомий з директором лондонського Товариства океанських гребців Кеннетом Крачлоу. І з ним була пов’язана одна неймовірна історія. Моя перша дружина, львів’янка, вдруге вийшла заміж саме за цього директора. Оскільки взаємовідносин ми з нею не псували, таке також буває, то вже на пенсії я опинився в цій спільноті гребців. Далі я познайомився з великою кількістю цих гребців, бо їм усім допомагав щось робити. Згодом я також виявив бажання переплести океан. Запитали скільки мені років. Я відповів: 65. Вони відповіли, що це буде цікаво: жоден такий дідуган ще не перепливав океану. Човен мені знайшли, правда він потребував незначного ремонту, дуже багато обладнання. Найдорожчим пристроєм, та й взагалі найдорожчим на кораблі, був опріснювач води вартістю 4 тис. фунтів. Мені накидали продукти, які залишились у гребців після регати. Таким чином, я у міжнародній компанії відправився змагатися з Атлантичним океаном і фінішував другим. Першим приплив молодий англієць Сем Найт, здоровий такий.

Учасники регати з переходу через Атлантику покладаються лише на власні сили. Фото: Павло Резвий

Ви були найстаршим, а він – наймолодшим учасником тієї регати. Думаємо, організатори були задоволені Вашим результатом?

Так. Я б його обігнав, але в мене зламався руль. Два дні я витратив у морі. І саме на два дні раніше за мене він і фінішував. Ще перед цим «накрився» супутниковий телефон та GPS. Як Колумб, я б не зміг визначити своє місцеперебування. Компас дає дуже наближені дані. Потрібно також враховувати магнітні відхилення. Тому я жодного разу ним не користувався. Він був на човні як прикраса.

Пам’ятаєте свій перший день в океані, як тільки відпливли від Канарських островів?

Звісно пам’ятаю. Перебував у передчутті виходу в Океан. З острова Гомера видно конус вулкану на Тенерифе. Островів уже не видно 4 дні, а цей конус видно, як міраж. Здавалося, що ти навіть не рухаєшся, вулкан на місці, і тільки на карті щось змінюється.

Канарський архіпелаг є стартовим пунктом для переходу через океан. Фото: Павло Резвий

Питання від молодих послідовників: чи дотримувалися Ви певного розкладу дня за яким пливли?

Один з англійських гребців мені сказав: «Павле, ти тільки на самому початку не перегреби і не перестарайся. Бо з самого початку можеш так виснажитись, що до кінця запливу не відійдеш і можеш навіть перервати плавання». Тому я перші дні рухався потихеньку. Вдень веслував, а вночі спав. Дуже важливо на ніч виставити кермо так, щоб човен йшов максимально у напрямку до фінішу. Максимально, тому що вітер дуже мінливий. Ну, й серед ночі декілька разів доводиться прокидатися і дивитися на GPS-навігацію. Також крізь сон чуєш, що інакше хвиля б’є: значить човен трохи розвернувся бортом до хвиль. У першому плаванні був канадець на човні з назвою «Лось у русі». Такий симпатичний хлопчина, невеликого зросту… Він плив 114 днів.  Він промахнувся повз Барбадос на двісті миль на північ і його довелось на яхті звідти витягувати.

Човен “Marion Lviv” побудований з фанери і мав погане оснащення. Фото: Павло Резвий

Який він океан, коли ти там зовсім один ?

Абсолютно байдужий до тебе. Ти як блоха на псі. Ні, ну блоха кусається, а я – ні [сміється – прим. ред.]. Перш за все, це відчуття абсолютної байдужості океану до тебе. А те, як ти там собі вже влаштуєшся, то це твої проблеми. Вночі дуже гарно, зірки так гарно видно і здається, що небосхил впав на тебе. Бо у воді все відображається. І ти вже не пливеш по океану, а по небу.

Судячи з фотографій, у Вас були непогані рибні трофеї?

Ну, це в Атлантиці. Були перерви, коли я не міг ловити рибу. В мене не було наживки. Нею завжди була летюча риба, котра сама падала на палубу. Зранку палуба забита кількою, ніби бочку риби з магазину туди висипали. Вона як оселедець, але хочеться чогось більшого. Наприклад, дораду.

Під час переходу човни супроводжує велика кількість мешканців Атлантики, зокрема – морський чорт. Фото: Павло Резвий

Дорада?

Це величезна риба з великою головою. У мене була зброя для підводного полювання, яку мені подарували на Барбадосі. Коли дорада підпливла, я вистрілив перший гарпун. Риба пішла по колу, заблокувала канат між рулем та кормою, гарпун пропав. Тому я ловив їх на подвійний гачок. Летюча рибка була як приманка. І коли риба була вже близько, я її витягував з води в човен. З ловлею тунця була біда: вони були такого розміру, що я не міг їх витягнути.

Та й спроби закинути приманку до малих тунців, які пливуть поблизу човна, не були успішними. Кидаєш під ніс рибу маленькому тунцю, а великий одразу її з’їдає, такий на 40-50 кг. По-перше, витягнути його на палубу я не зможу. А по друге, що я з ним буду робити? І доводилось безкінечно обрізати жилку. Під човном в Атлантиці завжди було 15-20 спинорогів, які пливуть біля човна. Їх майже ніхто не їсть, але я їх спробував і виявилось, що жарені вони навіть дуже непогані. У мене була така баночка консервна з ручкою з-під лечо. Я заливав туди олію, робив філе зі спинорогів і жарив. Дуже смачно виходило.

Дорада, або по-науковому корифена, одна з найбажаніших для мореплавця риба завдяки своєму розміру та смаку. Фото: Павло Резвий

Читайте також: Розгорнуте інтерв’ю з мореплавцем Павлом Резвим: Африка та Памір

Особисте питання: можливо Вам зустрічалися в Атлантиці кити?

Чесно кажучи, з китами я дав промах. Міг зробити виняткові фотографії. Я гріб неподалік від Кабо-Верде. Чую за спиною шипіння та відчув страшний запах такої протухлої риби. Повертаю голову, а човен запливає в стадо з шести китів. Ну що ж, треба було фотографувати. У мене був звичайний китайський фотоапарат і стара відеокамера. Однак, усе це було десь в кабіні, де був повний бардак. Так я й спостерігав, як прохожу між китами… Праворуч по борту був менший кит, який висовує голову з води і дивиться: його око таке мутне, байдуже… Він проплив повз. А щоб потім я мав чим хизуватися, то подумав спробувати до нього доторкнутись. Але вчасно схаменувся, бо якби він налякався, то при зануренні кит міг легко розбити човен. Кити пропливли, я заліз до кабіни та знайшов стару японську відеокамеру. Почав знімати, але вони були вже за 50 м від мене. Було видно лише їхні фонтани.

А у Вас ці відеоматеріали збереглись?

Ця камера дуже швидко перестала працювати через вологість та сирість. І тому закинулась. Чесно кажучи, моє спорядження мене не цікавило, мені просто хотілось плисти.

Були екстрені ситуації, шторм, човник не перевертало?

На диво, мало. Один раз, коли вже закінчилась регата, я вирішив поплисти на Кубу. При проходженні між островами Санта-Лючія та Сент-Вінсент за абсолютного спокою. Все так чудово, і вітру практично не було. Я видивлявся на Санта-Лючію. Острів, схожий на дитячий малюнок, гори ось такі і ось такі [жестами рук промальовує різні трикутники в повітрі – прим. ред.]. Ну, різні вулканічні штуки… Я непомітно став поперек маленької хвилі, і раптом, – неочікувана, потужна, велика морська хвиля! Я нічого не встиг зробити: мене перекинуло. Добре, хоч люк був закритий, слава тобі Господи!.. Човен перекинуло, мене викинуло за борт, але я завжди там був прив’язаний, як собака до човна. Бо нічого страшнішого, ніж випасти з човна, неможливо собі придумати. Ну, перевернуло, а я заліз в човен назад. Більше великих хвиль не було: та була єдиною і абсолютно неочікуваною.

В океані людина швидко звикає до одноманітності краєвиду. Головним фактором успішного плавання є погода та вітер. Фото: Дмитро Резвий

Якою була реакція островах в місцевих рибалок, дивувалися Вашій появі?

А, ось біля берегів Санта-Лючії багато рибаків були дуже здивовані тому, що якийсь європеєць на дуже дивному човні… Ось таке було… І всі пропонували мене врятувати, відтягнути мене. Вони кричали: «Люччія! Люччія! Люччія!». Це  сигналізувало, що вони з острова Санта-Лючія. Я їм говорив: «Так-так, ви – найкращі, найкращі, так! Але I don’t need your help…». А вони по-французькі щось там відповідали, аж поки не відстали. Ось таке це – Карибське море…

Два місяця самотнього плавання може витримати не кожен. Людей, які підкорили океан, значно менше, ніж тих, які здійснили сходження на Еверест. Фото: Павло Резвий

Був момент, коли Вам було дуже важко морально чи фізично?

Коли я шукав місце на Кубі, де я можу пристати до берега. Я зайшов з півдня, звісно, тому що з півночі неможливо. Там доволі крутий берег, вулканічні породи і припливи такі нищівні. Здавалось, що вони аж до 4-5-го поверху злітали ці бризки, і жодної бухти, куди можна було б пристати. Я проскочив повз Гуантанамо. Мене вітром почало зносити. Пройшов через Естуарій (гирло річки) на Сантьяго-де-Куба. Телефоную в лондонське Товариство і прошу дізнатися у когось, чи серед гребців туди не ходили яхтсмени і де я можу нарешті на Кубі зупинитися, а то мене уже відносить до острова Пінос, сумний острів.

І ось поки мені там шукали бухту, то до мене підпливли кубинські прикордонники. Вони й попросили у мене паспорт. Корабель у прикордонників такий сірий, на носі – великокаліберний кулемет, напевно, 14 міліметровий, а позаду – гармата, десь 22 міліметри, напевне. Ну, я їм паспорт віддав, вони дрейфують, і я біля цього нищівного припливу рухаюсь до берега. Дрейфуємо, і мене несе на берег. А вони мені паспорт все не віддають і не віддають. Ось уже відчуваю, що наступає той момент, коли мене викине на берег і моє плавання закінчиться: там човна не вберегти. Я то сам якось вцілію, але починаю їм показувати на ситуацію. Врешті-решт, я підгріб і взяв паспорт. У мене був кінець буксирного троса, так, на всякий випадок, на носі, і я їм його кидаю, щоб мене відтягнули від берега. Попереду мис, який мені обійти буде важко. А вони подивились на мій буксирний трос, скинули його у воду та й попливли собі.

Сильний прибій і високі скелясті береги півдня Куби зовсім не пристосовані для швартування. Фото: Павло Резвий

Уявляю ваш стан… 

Ось це був найстрашніший момент. Мені було необхідно вийти з такої затоки зі страшними хвилями без жодного місця для зупинки. Треба було вигребти проти вітру, обійти цей мис. Ну, а далі вже наступна затока, ширша, і якось обійдеться. Я пригадую, що в мене і кості, і плечі вже просто тріщали всі. І ось десь 6 м від рифу я обійшов цей мис і розслабився. І тут же дзвінок з Лондона: є порт Чівіріко. Ну не порт, а таке місце, куди можна зайти в останньому випадку. Майже одразу я побачив, як повз пропливав кубинець на моторному, понищеному човні. Він пропливав повз мене і так витріщався. А я йому кричав: «Chivirico, where is Chivirico?». Він довго дивився, а потім показав пальцем. 

Вам кубинці не дуже заімпонували?

Ну, як сказати… Прості кубинці – нормальні люди, а ось влада кубинська… Але з тих пригод запам’яталось те, що на Кубі за мною весь час хтось ходив. Постійно стежили за мною, а можливості залишити Кубу не було.

“Marion Lviv” у бухті Чівіріко на Кубі, типовий порт для острова. Фото: Павло Резвий

Справжні шпигунські ігри… Як тікали з Куби?

Поряд зі мною, у відстійнику для іноземців, стояла яхта “Трінеллі” – англійська яхта, у якої полетів двигун. Ну, я познайомився з екіпажем цієї яхти. Там була молода жінка Ольга, її чоловік, капітан яхти, та батько. Ось така компанія пречудова: англійці, які не знають, що робити. Я їм запропонував: а давайте махнемо на Ямайку?! Як? Під вітрилом? Під вітрилом ми не можемо вийти через вузьке горло нашої пристані, адже вітер дме не туди – зустрічний вітер. Тоді ми вирішили, що можна використати міцний буй, 200 м від нас. Я зібрав усі свої мотузки, вони зібрали усі троси та шнури, і я на човні догріб до того буя, прив’язав, і ми вручну повернули яхту Трінеллі. Вони, пропливаючи повз, мене підхопили. Так мене витягнули в напрямку до Ямайки на буксирі.

Потім при підході до Ямайки я сказав, що достатньо мене тягти, і гонорово зайшов у порт на веслах і з прапором. Це виявився зовсім інший світ. Я думав, що вся Ямайка така, як той порт Маріно, в який я зайшов. Чистенько, все красиво. Власник Маріно надав мені безкоштовне місце для швартування, хоча і трохи мілкувате. Прекрасні заклади харчування, відсутність жебраків. Але коли я відпочив два дні, я вийшов через ворота, то мене обліпили нещасні ямайські чорношкірі жителі. Усі просять та показують, що вони голодні, що їм потрібні гроші. Хоча я, напевне, був біднішим за місцевих жителів і не міг їм нічого дати.  Ну, якось та й з’їздив разом з дідуганом з “Трінеллі” до їхньої столиці Кінгстон місцевим автобусом. Боже, який жах! Як тільки вийшли з автобуса, нас обліпили з усіх сторін жебраки…

Для мешканців Ямайки, як і для інших острівних країн, рибалка є традиційним способом заробітку. Фото: Павло Резвий

Неймовірна одіссея: пливли на Барбадос, зрозуміли, що вам цього замало і вирішили ще відвідати Кубу та Ямайку. Але як Ви повернулися до Європи, не маючи заощаджень і припасів?

У цьому випадку, звісно, пощастило неймовірно! Мене підібрав банановіз «Принц приливів». Чотирнадцять філіппінських моряків керують кораблем довжиною 114 м. Весь заповнений: трюми – холодильниками з бананами та ананасами, а палуба була заставлена контейнерами. На самому верху поставили мій човен. Команда дивилася на мене, як на відому зірку. Капітан дав мені свою каюту. Пам’ятаю, першого дня подорожі вранці стукіт у двері, і фраза: «Ваш ланч, сер!». Так закінчилася моя Атлантична Одіссея.

Павло Резвий після плавання мав намір перейти Тихий океан. Але цієї спроби він так і не здійснив. Фото: Дмитро Резвий

А далі був Індійський океан?

Майже одразу, менше ніж за півроку. Атлантика – в 2004-му, а Індійський океан – в 2005-му році. В Індійському океані найшикарніше для рибака місце – це центр океану. Великі глибини, доради… Згодом виходиш на «банки». Одна називається Сая-де-Маліа. Це мілководдя. Ближче до Сейшел з човна уже видно дно. Глибина від 6 до 28 метрів.

Великі кораблі туди не запливають, тому що є небезпека сісти на мілину. Але скільки там є різної риби, морських птахів. Це дуже цікаве місце. Я при гарному вітрі, коли човен несло до Мадагаскару, наловив різних риб неймовірної кількості. Дуже багато баракуди. Або риби прилипали досягали 0,7 м. Бувало, сидять на човні та заважають гребти. Але це ще добре, бо вони заважають і рибу ловити. Я хочу ловити щось інше, але якби далеко не закидав свої снасті, вони відлипали, кидали човен і з’їдали наживку. Я їх годував: брав чіпси, занурював у воду, і ця риба миттєво на них накидалась. Якщо вчасно не встигав витягнути руку, то вони хапали й за пальці. У неї  багато маленьких зубів, які пробивають шкіру і пальці починають кровоточити.

На човні “Україна” через Індійський океан у 66 років Павло Резвий здійснив найшвидший перехід за всю історію його підкорення. Фото: Павло Резвий

Плисти Індійським океаном мали Ви?

Мій син Федір, Теодор Резвий.

Виходить, Індійський океан став неочікуваним випробуванням. Розкажіть, як все відбувалося?

В Австралії мене зустрів Стів Сабо, місцевий начальник одного острова на Кокосових островах. Єдине, що просив – жодних домашніх тварин, оскільки вони бережуть фауну. Він відвіз мене до чарівної лагуни. І показав: «Ось Ваш човен». Він був кинутий моїм сином під час невдалої спроби перепливти Індійський океан. А човен хитається у воді. Був повний різної доброї їжі. Стів Сабо в мене запитав: «Поїхали назад?». Я відповів: «Ні, я вже вдома». Берегом повзуть великі краби: їх багато і вони якісь абсолютно необережні, дуже боляче кусаються. Ну, я подумав: човен є, примус є. Я приготував каструлю, пішов до кокосових пальм, взяв ножик з плоскогубцями і почав відривати крабам ліві клешні, бо вони у них регенерують. Коли я за лічені хвилини назбирав 12 клешень, то це вже була величезна жменя. Закип’ятив воду, кинув туди клешні і зварив. Мушу визнати, що було дуже смачно. Враховуючи ще й ром, який я з собою привіз.

Кокосові острови в Індійському океані мають незайману екосистему. Тому тут сконцентрована велика кількість біосферних парків. Фото: Павло Резвий

І який напрямок обрали ?

Мав плисти до Мадагаскару, бо було легше, ніж до Сейшел. Мені почала приходити велика кількість повідомлень, щоб я ні в якому разі не плив на Мадагаскар. Адже я один, а човен не можна залишити на 5 хвилин. Бо його або вкрадуть повністю, або витягнуть те що везу. І в останній момент я повернув на північний захід та дістався Сейшел. А усі Сейшели прилаштовані під туристів. Ніяких неприємностей там не було. До мене прилетіла подруга Джен Міг з острова Самсона. Раніше вона ходила на Північний полюс з групою туристів як екстремал. І нічого, повернулася живою. Вона також старша, їй зараз 85 років. Джен власниця мережі непоганих ресторанів в Англії. Саме вона мене з Сейшел і вивезла. У мене знову не було грошей. Човен довелося залишити там. Згодом його забрали за борги Товариства океанських гребців (Ocean Rowing Society). А пізніше, десь в Англії, продали. Той човен називався «Україна». Його більше немає.

Але зараз ваш син Дмитро пливе через Атлантику також на човні «Україна»?

Ну, ось так. Тепер буде плисти нова «Україна».

Публічне інтерв’ю взяте за підтримки Gorgany.com

Євген Ткач
  • 14 Posts
  • 0дописів
Відданий своїй справі та ідеям. Шукає істини в археології та стародавній історії. Цінує англійський чай та східну культуру.