Іван Маслюк: сто днів до Атлантики, які змінили життя

"Сміливі завжди мають щастя", - Іван Багряний. Фото: "On 3 wheels".

Коли Іван Маслюк підкорив Альпи, він не зупинився: попри свою вроджену інклюзивність хлопець подолав Говерлу, а пізніше спільно з друзями допоміг двадцяти трьом людям на інвалідних візках побачити Карпати на власні очі. Explorer Life вирішив поговорити зі співзасновником проекту «On 3 wheels» про його мрію, яка надихає інших.

Інтерв’ю взято в рамках тревелфесту Compass 2018.

Розкажіть як виникла ідея створити проект «On 3 wheels»

– Усе починається з мрії. В мене була мрія побачити на власні очі Атлантичний океан, а також спробувати мандрувати автостопом. Бо я не відчуваю себе людиною з особливими потребами. Я звичайна людина, яка теж хоче відчувати чисте повітря, бачити захід сонця не через вікно чи з екрану телевізора.

Почалося все зі знайомства з Олегом Савчуком на дискотеці у Березівці, що на Львівщині. Він побачив, як я танцюю і дуже здивувався, що люди з такими обмеженнями, як у мене, не обмежуються сидінням вдома. Ми розговорилися і так почалася наша дружба.

До і після: як Іван готувався до мандрівки, а після – підкорення Говерлою під егідою “Фонду здійснення мрій”. Фото: “On 3 wheels”.

Одного дня Олег запитав, чи в мене є мрія. Я розповів, що хочу мандрувати, але через фізичні обмеження це важко втілити в життя. Однак він погодився мені допомогти.

Приєднуйтесь до спільноти дослідників та мандрівників у Facebook, або спіймай черепаху

Якогось дня дзвонить до мене Олег з Ірану і каже, що знайшов велосипед, який допоможе мені подорожувати по горах. Пообіцяв, що як приїде з Ірану, то разом знайдемо такий самий. Він приїхав у квітні [2016-го року – прим. ред.]. Ми почали активно розшукувати цей велосипед, а коли нарешті знайшли, то виникла одна масштабна проблема: його ціна на той час становила дві з половиною тисячі Євро, що для мене та Олега це було фантастичною сумою. Не було іншого варіанту як шукати спонсорів. Через знайомих і друзів ми знайшли потенційного благодійника. Дмитро Савочка, вокаліст християнського музичного гурту «Mission 3:16», теж родом зі Соснівки як і я [сміється – прим. ред.], запросив нас до Києва на розмову. Ми поїхали до нього в столицю. Чесно сказати, то я трохи переживав, але все пройшло як по маслу. Ми з Олегом поговорили з Дмитром, після чого він просто дістає ці гроші та вручає нам.

Ми купили триколісний велосипед, який привезли з Німеччини.

Далі почався один з найтяжчих періодів у моєму житті: я починаю тренуватися. До цього я взагалі ні разу не сідав на велосипед, я навіть не знав елементарних речей, наприклад, як перемикати передачі, чи як тримати рівновагу. Я просто сідав на велосипед і їхав. І кожного разу я все збільшував дистанції: спершу від Соснівки до Червонограду, потім – до Бродів, Радехова і так щоразу їхав далі.

Як розпочалася Ваша мандрівка?

– За власні кошти ми придбали хату на колесах, де був газовий балон і плитка. Також купили достатню кількість провіанту на перші мандрівки. В результаті всіх покупок у нас на саму подорож залишилося лише 250 Євро.

Почалася наша мандрівка 12 серпня на площі Ринок у Львові. Там ми стояли четверо – я, наш водій Сашко, Олежик та оператор Антон, завдяки якому ми тепер маємо всі відео на Ютубі. Тоді ми ще на лічені секунди завагатися, чи варто починати. Та не відступилися: поїхали назустріч пригодам. У Польщі, в Жешуві ми випадково зустрілися з подругою Олега, яка через свою фірму пробила нам ще 400 Євро на подорож. Пізніше проходить місяць після початку нашої подорожі, як вона звільняється з роботи і приєднується до нас.

В кожній країні, де були мандрівники, завше зупинялися зупинялися в української громади. Усі зустрічали надзвичайно приємно і щиро. Саме завдяки людям, які підтримували команду, здійснилася мрія Івана. Фото: “On 3 wheels”.

Найпереломнішим моментом були Альпи, коли пройшов місяць після подорожі. За цей час ти не маєш нормальної можливості помитися, поїсти, поспати в своєму ліжку… Коли ж так продовжується більше двох тижнів підряд, психіка починає підсовувати тобі картинки на кшталт як добре було б вдома. І під дією цих «картинок» ти починаєш впадати у стан подібний до психологічної ями. А я ще й погіршив свій стан двома падіннями з велосипеда. Побився тоді сильно, можна навіть сказати, що «в кашу». Пізніше, вже як ми спустилися з гір в Італії, стало в рази легше.

Найгірший випадок – це падіння з велосипеда. Однак я знаю, що саме ці труднощі сформували ту людину, якою я є зараз. Це величезний досвід виходу зі зони комфорту. До цього я максимум їздив до Львова чи Івано-Франківська, а тут – тебе нема вдома цілих чотири місяці.

Третього грудня в португальській столиці фінішував проект On 3 Wheels. Двоє друзів, Саша і Сава, допомогли Іванові Маслюку, який самостійно не ходить через дитячий церебральний параліч, проїхати на спеціальному велосипеді зі Львова до Лісабону, побачити океан. Фото: “On 3 wheels”.

Пам’ятаю, як в італійському місті Торіно ми жили в юрті чоловіка, який працював у Ірані фотографом. З ним Олег познайомився в Ірані, він його тоді запросив до себе. Цей фотограф живе на височезному пагорбі: бачиш вдалині пальми, сонце – усе як в книжках написано, тільки не читаєш, а бачиш усе на власні очі.

Як добралися додому, то зразу вирішили створити «фонд здійснення мрій», щоб люди з інклюзією також змогли побачити світ?

– В принципі так. Проживши сто днів у команді з п’яти людей, ви стаєте як міні-суспільство. У вас не може бути секретів один від одного і хлопці мали можливість відчути на собі всю складність життя людей з інвалідністю.

Я не потребую допомоги у всьому, та є базові потреби, коли мені просто необхідна їхня допомога. Їх небагато, наприклад, подолання високого бордюра без пандуса чи сходів. Такі звичайні побутові речі, про які зазвичай люди навіть не замислюються. Хлопці, відчувши все це, самі виступили ідейними ініціаторами створення фонду здійснення мрій. У мене ж крутилася думка, що мені дали можливість, а тепер я маю дати таку можливість іншим. Щоправда, ми поняття не мали, як відкрити фонд, бо не мали нічого, навіть досвіду.

Мандрівники перетнули 12 країн Європи та близько 5000 км. Весь цей шлях Іван самотужки їхав на трициклі, крутячи педалі руками. Фото: “On 3 wheels”.

Крім того, одним з ключових моментів під час подорожі Атлантикою, які підштовхнули нас на створення фонду, став візит до французького містечка Монпельє. Там ми відвідали будинок допомоги з інвалідністю. І саме в цьому місці побачили спеціальний візок «La Joëlette», за допомогою якого французи вже давно залучають своїх людей з інвалідністю до активного способу життя. Як побачили той візок, то відразу зрозуміли, що нам він теж потрібен, бо в нас є українські Карпати, які мають побачити люди з інвалідністю.

Так заснувався фонд у 2016-му, активна робота якого розпочалася з середини 2017-го року. Проект підтримує дві головні людини: є Саша, який організовує походи, і є я, який має завдання, поінформувати про максимальну кількість людей, а також близько 400 волонтерів, які допомагають нам. Я повинен проводити зустрічі, тобто займатися просвітницькою роботою «On 3 wheels». Як нема походів, то я продовжую просвітницьку роботу, а Саша або приєднується до мене, або бере паузу.

Як відбувався перший похід?

– Як тільки нам привезли французький візок, ми не могли довго відкладати його тестування, адже було ж цікаво! І от 1-го червня ми добралися до підніжжя Говерли… Ми зіштовхнулися з труднощами, що нас було п’ятеро [не враховуючи Івана – прим. ред.], а це занадто складно для п’ятьох хлопців нести одного з інвалідністю. Ми це врахували, тому наша волонтерська група складається з 10-15 чоловік, щоб люди весь час чергувалися.

Тоді це був дводенний похід з ночівлею, а зараз ми робимо одноденні. Бо для дводенної мандрівки потрібно брати додатковий інвентар: палатки, спальники, більше їжі та інше, без чого запросто можна обійтися в одноденному поході.

Пам’ятаю, як ми ночували. Ми піднімалися і розуміємо, що потрібно десь шукати місце для ночівлі, бо сідає сонце. Ми почали відходити з маршруту, шукати нічліг. Звісно, хлопці тягнуть мене з собою, бо в них немає варіанту кинути мене десь по дорозі.

І знаходимо стару закинуту дерев’яну будівлю, де, напевно, жили чабани. Ми переночували там, з самого ранку встали. І тільки уявіть: сонечко сходить, ти перед собою бачиш туман, який можна ложкою їсти, настільки він був густий.

Уся атмосфера походу була надзвичайна. Коли ми покорили Говерлу, я подумав: «Боже, дякую тобі, що ти оточуєш мене настільки правильними людьми». Бо я усвідомлював, який великий внесок зробила моя команда, що я з ними.

Це дійсно можна порівняти з тим, що ти стоїш над хмарами. Ти бачиш, як ці хмари пливуть. І розумієш, що нарешті ти маєш цю можливість. Ти раніше дивився на вітер і хмари тільки з вікна, а зараз ти стоїш на Говерлі, ти відчуваєш все це.

Можна дивитися на намальоване сонце скільки завгодно, але воно не справжнє.

Один з походів в гори, організований командою “Фондом здійсненням мрій”. Фото: “On 3 wheels”.

Що було далі, як Ви приїхали?

– Як приїхали, ми були змушений взяти «тайм аут», бо не було людей, які про нас би знали. Нам було потрібно себе розрекламувати, аби люди знали, що є хлопці, які організовують такі походи. Коли почали з’являтися бажаючі, все пішло як по маслу.

Наразі ми вже маємо 24 вдалі походи за плечами, зараз [початок листопада,- прим. ред.] закриваємо другий сезон походів і маємо розпочати третій у березні чи квітні. Те, що «On 3 wheels» не зупиниться, я можу обіцяти.

Чого Ви хочете досягти цими походами?

– Ми хочемо зруйнувати стереотипи. Бо ціла сила-силенна усталених стереотипів, які не відповідають дійсності. Наприклад, якщо людина з інвалідністю, вона позбавлена здатності відчувати.

Не знаю чому так є в Україні, але люди думають, що раз я не ходжу, то я не маю бажання випити горнятко кави у кафе, поїхати в магазин чи на дискотеку. Я звичайний молодий хлопець, тільки маю зовнішні вади. А є чимало людей, які мають їх всередині. Я не знаю що гірше.

Ми хочемо показати, що люди з інвалідністю такі самі, як і всі інші. Ми хочемо стерти цю стіну, що будували з радянських часів люди і які казали, що нам нічого не потрібно.

Чому я говорю, що є якась стереотипна дискримінація? Мене наштовхує на цю думку відсутність пандусів, які базово необхідні. В Європі мені не потрібно пояснювати навіщо вони таким, як я. А в Україні мав розмову з хлопцем, який говорив, що пандус – це моя особлива потреба. Таких людей, як я – 5% від усіх інших і цим можна знехтувати. Я був дуже здивований. А вийти вийти з дому в магазин чи де-небудь інде – це не особлива потреба. Тому я не люблю, коли мене називають людиною з особливими потребами. Особлива – це бажання з’їсти шоколадний торт прямо зараз.

Технічна сторона походів?

– Ми формуємо волонтерську групу. Зазвичай це 10-15 міцних хлопців та ще кілька дівчат. Групу починаємо формувати за тиждень до походу. Буває, що хтось зривається. Ми це нормально сприймаємо, бо ти не зобов’язаний працювати волонтером, ти це робиш на громадських засадах від щирого серця. Тобто повна група – це приблизно 20 людей, серед яких людина з інвалідністю.

Бувають випадки, коли до нас дзвонять люди з інших міст, яким ми теж допомагаємо. А буває, що просять одноколісний велосипед і організовують все самостійно. Питань немає: ми даємо свого волонтера, який вже ходив у більшість таких походів, щоб він пояснив як потрібно користуватися засобом пересування – складати, розкладати, гальмувати.

Коли ми самі організовуємо похід, то формуємо групу. Ми замовляємо автомобіль, зазвичай це автомобіль наших партнерів, і просто їдемо. Базово всі походи тривають один день. Зранку виїжджаємо, до обіду на місці і ввечері назад.

Що роблять дівчата під час походу?

– У першому поході з нами була дівчина, її обов’язками було зав’язувати шнурівки хлопцям, коли вони розв’язувалися. Також у нас є дівчинка, яка грає на гітарі. Зазвичай дівчата смачніше готують. Але якщо вони хочуть допомагати чимось серйознішим, то ми знайдемо їм роботу.

Обов’язкові вимоги до волонтерів?

– У першу чергу – бажання допомагати, відкритість, щирість. Бо обов’язкових вимог немає. Ти повинен щиро хотіти приєднатися. Якщо ти не хочеш іти в гори, а просто йдеш інертно за компанію, то все видно. Взагалі подорож – це річ, де не можеш бути нещирим. У мандрівці, якщо ти подорожуєш з командою, ви створюєте своє вакуумне суспільство, в якому ти відкриваєшся. Ти не маєш опцій приховувати секрети, уся твоя сутність відкриється за будь-яких умов.

Де знаходите фінансування?

– Це точкова фінансова допомога великого та середнього бізнесу. Ми не маємо централізованого фінансування і живемо на спонсорських коштах. Коли раніше до нас приходили лише маленькі пожертви, то зараз можемо сміливо розраховувати на солідну суму від великих компаній.

Бувало, що в казні залишалося дуже мало грошей. У нас виникали думки поставити наш проект на комерційну складову, але ми зразу відганяли їх від себе. Ми починали як громадська благодійна організація, то так і хочемо продовжити. Ми не хочемо брати гроші за надання можливостей.

Як можна стати вашим волонтером?

– Ми маємо офіційну сторінку в Фейсбуці, де активно запрошуємо всіх охочих, там є анкета. Ти можеш заповнити анкету волонтера чи анкету людини з інвалідністю.

Ми навіть не просимо додаткової фізичної підготовки, головне – бажання. Якщо ти відчуваєш себе достатньо сильним аби допомагати, то гайда!

Ваш доброчинний внесок миттєво допоможе нам підтримати те, про що Ви та ваші близькі дізнаєтесь на сторінках журналу

Катерина Клименко
  • 16 Posts
  • 0дописів
Натхненний журналіст Explorer life. Якщо не хочеш жити ілюзією — мусиш помітити тишу.