Оксана Лоїк: В Афганістан найбезпечніше їхати самотній дівчині

Журналістка і мандрівниця розповіла для Lviv travel club про свою подорож в одну з найнебезпечніших країн Центральної Азії. Найцікавіше про її пригоди занотував Explorer Life.

Підготовка

В Афганістані ніколи не було спокійно, але в 2015-2016 рр. ситуація трохи вирівнялась. Принаймні країна не потрапляла в топ новин так часто. В 2017-му, в квітні, стався дуже масштабний теракт – напад на військову базу, під час якого гине майже 200 афганських солдат. Потім, буквально через місяць, стається інший, цивільний теракт, напевне, наймасштабніший за останні 10 років, коли в центрі Кабулу, в дипломатичному кварталі, гине 150 людей і 500 – тяжко поранені. Далі – серія нападів на шиїтські культурні центри та мечеті.

У пік цих всіх буремних подій приходжу я в посольство Афганістану в Києві з проханням отримати туристичну візу. Мені дуже дипломатично кажуть, що візу отримати можна, якщо для цього є поважна причина: робоче відрядження, до прикладу. А туризм в Афганістані, м’яко кажучи, не дуже популярний. Ну, і була б я хоча б чоловіком, а дівчина: «Вибачте, це не можливо».

Можливо, я б з цим і змирилась. Але річ у тім, що на той момент всі, хто знав мене, знали, що я їду в Афганістан. Тому я пішла ще раз, і ще раз, потім у мене була зустріч з консулом, який нарешті дозволив мені подати документи. Через місяць я отримала візу. До речі, коштує вона 85 $.

Перші враження

Повітряні змії є одним з найвідоміших символів Афганістану. Фото: Оксана Лоїк

Напевно, будь-хто, хто потрапив би в Афганістан, був би здивований і негативно. Я теж була дуже здивована, але була здивована позитивно.  Я дуже довго і ретельно готувалась до поїздки: багато чого передивилась і перечитала. Я мала певні очікування: що наркоманів там більше, ніж не наркоманів, що в кожній сім’ї є зброя, що люди настільки зубожілі, що готові продати будь-кого, міста розвалені. Загалом, я знала все найгірше про Афганістан.

Але коли я приїхала, в аеропорту Кабула мене зустріли дуже привітні, гарно вдягнені, з ідеальною англійською люди, які без будь-яких запитань, без будь-яких перевірок просто пропустили мене в країну. У мене було таке враження, ніби сюди щодня приїжджають тисячі туристів.

Коли ти виходиш з аеропорту, як то буває –  таксі, шум, гам, а тут виходиш – і пусто. Потім ідеш вулицею – і пусто. Потім велика площа – і пусто. Потім де-не-де зустрічаються люди з автоматами і нарешті ти потрапляєш у людний район.

Справді шокованою я була, коли пішла снідати. Це не був якийсь фешенебельний заклад – звичайне перше-ліпше кафе. Ти заходиш. Усе так бідненько, скромненько. Але дівчата-офіціантки в джинсах і футболках на короткий рукав, з розпущеним волоссям, на всю катушку горланять Beyonce. Афганістан?

Кабул

Починаючи з 2001 року по наш час, місто періодично стає мішенню численних терористичних атак з боку талібів, мережі Хаккані, Ісламської партії Афганістану, Аль-Каїди і інших ісламістських угруповань. Основними жертвами стають державні службовці та мирні жителі. Фото: Оксана Лоїк

Як і будь-який турист, я мала список об’єктів у місті, які обов’язково мала відвідати. Насамперед, я пішла у славнозвісні сади Бабура. Я знала, що це суцільні руїни, що з тих славнозвісних садів лишились одні пеньки, а все навколо розбомблене і розграбоване. Але ти приходиш туди, а там – відбудовані всі музейні комплекси, подвір’я викладені плиточкою, дерева собі ростуть-буяють, люди ходять групами, фотосесії на кожному кроці…

Потім я поїхала у передмістя Кабула. І знову те саме. Це вже кінець осені, пізній листопад. Люди собі відпочивають. Краса навколо просто неземна. І так усюди було. По всьому місту ресторани, люди живуть собі, насолоджуються життям. І це Афганістан? Я їхала в темне середньовіччя, а потрапила сюди.

Серед жителів Кабула існує цікаве тлумачення назви міста, засноване на афганському написанні його назви: «Вода між квітів», тобто річка, що тече між квітучими берегами. Фото: Оксана Лоїк

Кабул був повністю зруйнований і повністю відбудований. Жодного напівзруйнованого будинку за вісім днів, які я там провела, не бачила. Там погані дороги, і люди не знають, що таке правила дорожнього руху і світлофори. Там багато сміття: в деяких районах більше, в деяких менше. Головна артерія міста річка Кабул ділить його навпіл. Хоча вона більше схожа на рів зі сміттям, де подекуди пробивається цівочка водички.

Незважаючи на всі ці речі, місто дуже колоритне і привабливе: різнокольорові будиночки, поналіплювані на скелі, діти, що бігають вуличками, мечеті. Мечетей дуже багато. Всі вони відреставровані. Однак не в кожну мечеть зайдеш, бо вони зазвичай закриті і відкриваються тільки на час молитви. А під час молитви не дуже тактовно заходити. Деякі просять гроші за вхід.

Афганістан — багатонаціональна держава. Крім афганців-пуштунів, найчисленнішої народності, що населяє переважно південну частину країни, в північній і центральних частинах Афганістану живуть: таджики, хазарейці, узбеки, туркмени, кафіри. Фото: Оксана Лоїк

Загалом райони дуже відрізняються один від одного. Центр – це головний економічний квартал Кабула. Підійти до адміністративних будівель неможливо, бо вони охороняються за декілька кварталів. Можна лише здалеку побачити в небі білі кулі (особливо прогресивна система спостереження) над палацом президента та міністерствами.

Кабул – своєрідний мікс представників різних національностей. І якщо знати як хто виглядає, за ними дуже цікаво спостерігати і вгадувати хто є хто. Люди надзвичайно привітні. Коли гуляєш вулицями, усі усміхаються, просять сфотографуватись.

Герат

З Кабулу в Герат я летіла літаком. Герат – це дуже древнє місто, яке будував ще Олександр Македонський. Колись воно було культурним центром і містом-мільйонником. Зараз це також культурна столиця Афганістану. Місто абсолютно інше, ніж Кабул. Якщо Кабул такий строкато кольоровий, то Герат – піщано-глиняний.

Герат – культурна столиця Афганістану. Враження – наче потрапляєш в Іран, якщо дивитись на архітектуру. Або в Індію, якщо дивитись на людей. Фото: Оксана Лоїк

Створювалося враження, що ти потрапляєш в Іран – просто гуляєш Кашаном. Та сама архітектура, так само прикрашені вулиці, ті самі жінки. Якщо в Афганістані традиційне жіноче вбрання – блакитні бурки, в Гераті вони ходять покриті чорними чадорами. Самі мешканці міста немов виглядають інтелігентніше, хоча населення таке саме строкате, як і в Кабулулі. За афганськими мірками там дуже чисто. Всі туристичні об’єкти, окрім одного, відреставровані і пустують, чекаючи туристів.

В Афганістані поширені гомосексуальні стосунки, і інколи вони є доволі публічними. Фото: Оксана Лоїк

Спецоперація

Після п’яти днів ще й в Гераті, я почувалась дуже комфортно, і питання, чи поїду я в Кандагар – одне з найбільш небезпечних міст Афганістану – не стояло. Я знала точно, що поїду. Інше питання – як я поїду. Прямого авіасполучення немає: треба було б повернутися в Кабул. Не  факт, що я б вклалася у два дні. Афганські авіалінії працюють таким чином, що ти береш квиток на ранок, але не факт, що полетиш зранку: можливо ввечері, а може – і наступного дня. Окрім того, це 200 додаткових доларів.

Тому я почала делікатно натякати, що не проти поїхати автобусом. Мій друг Фарід (друг друзів друзів друзів), афганський солдат, в сім’ї якого я жила в Гераті, спочатку сприймав це як жарт. Я зрозуміла, що ніякої допомоги від нього не отримаю. У мене з Кандагару було двоє знайомих: професор Кандагарського університету і ще один, який працював у медіацентрі. Але це серйозні люди, і писати їм, що я собі надумала пертися автобусом, якось не пасувало б.

Я написала іншому знайомому, який народився в Кабулі, вчився в Гераті, а зараз живе в Кандагарі. Я колись знайшла його на Фейсбуці, але ми не особливо спілкувалися і зустрічатися з ним я не планувала. Але за такої нагоди я написала йому і спитала, чи реально доїхати землею. Він відповів, що для цього я маю бути відповідно вдягнена і хтось має мене супроводжувати. Оскільки мене не було кому супроводжувати, він погодився приїхати і забрати  мене.

Коли мій хост нарешті зрозумів, що я не жартувала, то з гостинного друга перетворився на жахливого чоловіка. Питав, чи я вмерти хочу. Казав, що смерть – це ще не найгірше, що зі мною може статися. Також цікавився, чому я не думаю про його сім’ю. За дні в Гераті він поводив мене по всіх сусідах, родичах і друзях, з усіма перезнайомив. Усі знали, що я жила в нього.

Його мама (така неймовірно добра і завжди весела жіночка) і тато (переконаний комуніст) безперестанно відмовляли мене. Мене щиро дивувала ця комічна ситуація і я просто не розуміла навіщо так трагізувати. Я навіть відчувала певну провину. Але вже приїхав знайомий мене забирати, я не могла йому сказати, що передумала. Вирішила їхати.

Тоді почалась справжня спецоперація. Купити бурку мені самостійно не дозволили, бо хтось міг помітити, що іноземка купує бурку – почались би запитання. Взуття моє теж не підійшло: афганки не ходять в кедах. Тому мене вирішили взути в старі капці Фарідової мами, на два розміри замалі. В дорогу мені дозволили взяти тільки косметичку, телефон, гроші та документи. Всі речі (серед яких дві камери) спакували в ящик і кудись відвезли.

Коли все було готово, Фарід відвіз нас у готель, де мій кандагарський друг Халіф сказав, що я його дружина. Ми мали там відсидіти десь п’ять годин, бо автобуси відправляються лише о 23:00.

В готельному номері почались цікаві речі. Халіф каже: «Ти розумієш, ти перша дівчина в моєму житті, з якою я так говорю face to face. І взагалі – я не просто так приїхав по тебе. Я хочу одружитися з тобою і готовий навіть в Україну поїхати.» Ну я відповіла, що може трохи пізніше про то подумаємо, треба спершу до Кандагара доїхати.

Ближче до 23-ої ми пішли на автостанцію. Ну як пішли: це в нас ти йдеш з чоловіком, а там чоловік іде, а ти позаду тин-тин-тин-тин. Майте на увазі, що в тій бурці і посеред білого дня темно, а коли на вулиці темно – це тьма тьмуща. А ти йдеш горбисто-кам’янистими дорогами (і ви ж пам’ятаєте, що капці тиснуть).

Автобус Герат-Кандагар

Дорога з Герату в Кандагар – це пустеля. І ті території не контролюються ніким. Коли я просила навести конкретні приклади, коли автобус зупинили, чи когось викрали – ніхто не міг, але «таке стається часто». Саме тому автобуси відправляються не кожні кілька годин, а вісім автобусів однією колоною відправляються одночасно.

Автобуси класні. Напевно, це якась гуманітарна допомога. Але вікна брудні, та ще й темно – нічого не видно. Нас двічі зупиняли дорогою. Мабуть, це була якась поліція, бо Халіф казав, що все нормально. Двічі зупинялися на вимогу: як-то в нас зупиняються «дівчатка направо, хлопчики наліво». В Афганістані дівчатка в туалет не ходять ніколи, як би довго не тривала подорож. Афганські чоловіки справляють свою малу нужду навприсядки. І вони не розходяться праворуч чи ліворуч (не знаю, може там міни). Вони сідають там, де лобове скло, де фари світять.

Усю дорогу ми не говорили, оскільки говорити могли тільки англійською, а все було конфіденційно. Халіф мені тільки інколи писав: «Відвернись від вікна», «Схили голову», «Загаси телефон», «Спи».

Коли вранці автобус зупинявся на молитву, всередині залишились десь семеро людей. Не боялися не йти молитися – свобода віросповідання певною мірою присутня.

Словом, під час цієї подорожі я зрозуміла, що не бути одруженою в моєму віці – це не так вже й погано, як бути одруженою з афганцем.

Кандагар – це місто називають справжнім пеклом на землі. І якщо звертати увагу на кожен автомат поряд, а в кожному чорному тюрбані з бородою бачити таліба. Але якщо чесно, то автомати лише у поліцейських, яких в місті мало не так само, як всіх інших мешканців; а чорні тюрбани – то давня афганська традиція і зовсім не ознака таліба. Фото: Оксана Лоїк

Приїзд у Кандагар

Коли ми приїхали на автостанцію, ми довго ще чекали на речі. Халіф намагався мене вмовити поїхати в готель відпочити, а потім забрати. Але я наполягла на своєму, ще й написала своєму другу професору, що мені потрібна його допомога. За півгодини він приїхав, допоміг забрати речі і забрав нас.

На вулицях Кандагару доволі жвавий рух, хоча жінок тут зустрінеш відносно не так часто. Фото: Оксана Лоїк

Автостанція в Кандагарі розташована за містом. І от ми під’їжджаємо до міста. Я вже виглядаю як нормальна людина: без бурки, в своєму взутті. Але просто так в місто не пускають: усі транспортні засоби зупиняють, чоловіків обшукують, жінок начебто не чіпають. Але оскільки пильний правоохоронець помітив, що я якась нетипова для Кандагара жінка, в мене теж попросили документи і почалась наша мандрівка різними відділеннями місцевої поліції. Те, що нас возили, не означало, що нам створювали дискомфорт. Усюди нас годували, поїли і пригощали смаколиками. Було таке враження, що поліція просто втомилася від бездіяльності, а тут нарешті їм знайшлась якась робота.

Так нас возили півдня, поки по обіді не привезли нарешті до начальника поліції провінції Кандагар (мало не головної людини в регіоні). Він сказав, що у Кандагар туристи не їздять, а якщо і їздять, то журналісти чи бізнесмени. Вони подають заявку, поліція їх зустрічає в аеропорту, весь час супроводжує. Я спитала, чи справді в них таке небезпечне місто. Він відповів, що місто безпечне, але «нам не треба інцидентів, тому ми даємо тобі три машини і ти будеш їздити з ними в супроводі». Я відмовилась. Ми довго сперечалися, поки мій знайомий професор нарешті не вмовив поліцію: сказав, що бере мене до себе в сім’ю повністю під свою відповідальність.

В Кандагарі знаходилась штаб-квартира руху «Талібан». Але зараз це і місто молодих, розумних і прогресивних студентів, які понад усе мріють змінити імідж своєї малої Батьківщини. Фото: Оксана Лоїк

Кандагар

Кандагар – це також дуже старе місто, засноване Олександром Македонським. Те древнє місто – це зараз невеличке містечко неподалік Кандагара. Сучасний Кандагар – порівняно нове місто. Тут хороші дороги. Дуже багато мечетей: буквально на кожному кроці.

Цей регіон відомий тим, що в ньому найбільше макових полів. Тому саме в цьому місті найбільше наркобізнесменів, найбільше авторитетів, що сидять на наркопотоках і курують різні схеми. Тому дороги і мечеті можуть собі дозволити.

Місто, як і всі інші афганські, дуже різне. Є квартали, які просто шикують. Є звичайні, нормальні. Від інших афганських міст його відрізняє те, що тут живуть тільки пуштуни. Мені розповідали, що жінку на вулиці побачити нереально. Це неправда. Жінки вулицями ходять, правда, рідко і закутані з ніг до голови. В багатших районах, як такий, де жила я, нормальне життя. Ми щовечора ходили на морозиво. Є історичний центр.

«Талібан» намагався викреслити жінок із суспільного життя шляхом широкої дискримінації. За певні вчинки жінок карали, публічно били. Після падіння руху, такі випадки стали швидше виключенням. Фото: Оксана Лоїк

Про те, щоб їхати в Кабул землею, вже і не йшлося. Я летіла. Щоб потрапити в кандагарський аеропорт, треба проїхати шість блокпостів, напевно. Кожні декілька кілометрів ти виходиш з машини, тебе перевіряють, ти знову заходиш. В аеропорту багаж і ручну поклажу перевіряють чотири різні собаки. Ще в Кандагарі так багато поліції, що здається, що кожен третій – поліцейський.

Мазарі-Шариф

У Мазарі-Шарифі знаходиться унікальний храмовий комплекс Розії Шариф. За місцевими легендами це – могила халіфа Алі, тіло якого викрали. З цієї причини Мазарі-Шариф слугує місцем поклоніння, особливо в шиїтів. Фото: Оксана Лоїк

Відрізок дороги Кабул – Мазарі-Шариф вважається найбезпечнішим. Там найкраща дорога і відомий тонель Саланг, на який я хотіла подивитися. Тому я їхала таксі. До Мазарі-Шарифу можна доїхати й комфортабельним автобусом (я ним поверталась до Кабулу). Але не такі вже ті автобуси комфортні, через людей, які ними їздять. Здебільшого це жінки, яких незрозуміло чого всю дорогу закачує і вони блюють. А також дуже багато дітей. Їхати так шість годин трохи напряжно.

Моє таксі – це щось схоже на Бла-Бла Кар: декілька людей замовляють машину і їдуть разом. Я сиділа на передньому сидінні: жінку завжди садять спереду. Ззаду сиділи три старші чоловіки. Ця дорога виявилася небезпечною. Не тому що нас хтось зупиняв. А тому що гори – це є гори. І ми якось так втрапили на каменепад.

Блакитну мечеть в Мазарі-Шарифі показують як місце, яке найбільше туристично ідентифікує Афганістан. Насправді, це єдине місце в Мазарі-Шарифі, варте туристичної уваги. Місце дуже красиве. А от місто загалом зовсім не гарне. Якщо в Кабулі бідність загальна, то в Мазарі-Шарифі (можливо через те, що населення менше) бідність персональна. Купа дітей чіпають тебе з різних боків і не відпускають, просять грошей. Купа бездомних просто сидять на вулицях. Безліч жінок просять гроші. Дуже багато людей працює на вулиці: смажать кукурудзу, ремонтують взуття…

Мазарі – Шариф, дослівно перекладається як священа гробниця. На думку деяких істориків, насправді у цьому місці була могила Заратустри. Фото: Оксана Лоїк

Окрім цього, в місті відчувається радянський дух. Багато людей знають російську мову. Ще більше людей думають, що вони знають російську мову.

Баміан

Це місто, заради якого більшість туристів їде в Афганістан. Це зовсім інший Афганістан. Тут я не бачила, напевне, жодної жінки в бурці. Тут вони ходять в різнокольорових хустинах. Молоді дівчата можуть і зовсім без хустин. Чоловіки буває, що в’яжуть на голові якісь тюрбани. Але якщо молодші, то вони абсолютно демократично вдягнені. Тут живуть газарейці, а край їх називається Хазарастан.

Хазарастан – земля людей, які ніколи не брали в руки зброї. Фото: Оксана Лоїк

Оскільки довгий час ця національність в Афганістані була пригнобленою, багато її представників повиїжджали закордон і створили свої асамблеї та асоціації. Їхнею долею зацікавились світові ЗМІ. Словом, вони добилися певного прогресу: зараз їхніх представників і в парламенті достатньо. Здається, тільки вони почуваються вільно в Афганістані: вдягаються по-європейськи, жінки ходять з непокритими головами.

Баміан – це місто, в якому у 2001 році сталася катастрофа для світової культурної спадщини. Таліби підірвали дві гігантські статуї стоячих будд. Але місце і без них неймовірне: ці гори, ці скелі навколо, печери. Це просто якесь містичне місто.

https://youtu.be/r-9khSqMY4Y 

Місто туристичне. Там є сім хороших готелів, де найдешевший номер коштує 70 $. Я дві ночі провела в одному з таких номерів, а потім знайшла на каучсерфінгу місцевого дядечка, який мені порекомендував готель для своїх. Це був жахливий готель. Я дуже раділа, що це були мої не перші мандри і я взяла з собою спальник. Номер – це просто кімната, застелена килимом і розкиданими ковдрами. Про світло ніхто не чув. І якщо на вулиці  – -7, то в кімнаті  – ну може -6.

У 2001 році Баміан став відомим, тоді таліби зруйнували одну з найцінніших культурних пам’яток світу – гігантські статуї Будди. Фото: Оксана Лоїк

Подарунки                                                                                                           

Якби я збирала всі подарунки, які мені дарували за ті 30 днів, я могла б сміливо відкривати крамничку хустин. Але я виробила собі тактику: в одній хаті отримувала подарунки, а в іншій – передаровувала. Не знаю, чи тому що я дівчина, але подарунками мене просто завалювали.

“Ні, я зовсім не закликаю відкривати для себе Афганістан туристичний… бо “якщо ви афганофоб, то афганофілом там точно не станете”, але якщо ви хоч раз в житті тримали в руках котрусь із книг Халеда Хосейні, то є шанс, що ви, як і я, просто закохаєтесь у цю непросту, але таку атмосферну країну”. Фото: Оксана Лоїк

Найсмішніша ситуація була в Кандагарі, де я жила в сім’ї друга-професора. Коли прийшов час мені повертатися до Кабула, мій друг підвіз мене до автобуса, який відвозить в аеропорт (бо він за містом і приватні машини туди не пускають). Туди приїхав і його брат з двома величенькими скринями з купою подарунків від усіх членів їх сім’ї. А особисто від себе він вирішив мені дати ще ящик гранатів у дорогу, бо Кандагар славиться своїми гранатовими садами.

Я стояла і сльози котилися по обличчю, чи то від щастя, що мене прийняли в сім’ю за такий короткий період і полюбили. Чи то від того, що я не розуміла що з усіма цими подарунками робити. Ну добре, автобус відвезе це в аеропорт. А що далі?

Валерія Залєвска
  • 18 Posts
  • 0дописів
Головний редактор. Щоб заколисати немовлям, батьки катали в машині.