Одна карпатська історія

Фото: Марічка Дацко

4 лютого Івона Костіна, Олександр Чуб та Євгенія Сіра спробували здійснити спонтанне сходження на вершину гори Піп-Іван Мармароський. В результаті погіршення погодних умов Івона під час просуванню по хребту зірвалася зі снігового карнизу. Звичайна історія сходження перетворилася на гонку на виживання. Як діяли і з чим довилося зіткнутися всім трьом учасникам протягом доби, пропонуємо прочитати в розповіді Івони Костіної.

Ми вийшли трохи запізно і не думали, що дійдемо по такій видимості. Вирішили піти прогулятися в бік Чорногірського хребта. Погода чимраз гіршала, але підйом був на диво легким. Біля кордону “чуйка” сказала вертати. Але до вершини лишалося лише три кілометри – та що там? Якщо завжди ж можна повернути назад.

Крик “Івона” голосом Жені був останнім, що я почула.

Ми йшли не менше, як три метри від краю, але карниз виявився більшим. Все пішло з-під ніг, і вже за секунду я летіла в купі снігу. Один удар, зупинка, думки про батьків, а потім – знов політ. Сніг забився в ніс і рот, палку з рукавицею віднесло снігом, а я вже почала думати, що якщо смерть така, то це якось не прикольно. І тут все зупинилось – вся ця маса снігу і бруду, що несе і вертить мене. Дихання майже не стало, сніг в роті затвердів і я почала судомно виколупувати його. Мені пощастило: я летіла зверху цього чудового місива та, інстинктивно пригадавши уроки Максима Музики, вивільнила обличчя, а тоді все решту.

Одразу закричала, що я жива, і почула Сашу. Я думала, що то я так близько до точки падіння, а виявилось, що то він по мене стрибнув по перпендикулярному спуску. В нього теж політ чималий, ще й добровільний. Дістались один-одного, і мене порвало. Страшно – капець. Ми намагались докричатися до Жені, але не мали відгуків: я лише чула, як гавчала Сюзі.

Нам пощастило: ми були цілі й могли рухатись самостійно. Це треба було робити швидко, бо темніло. Погана видимість посилювала страх повтору сценарію, а схили видались надто крутими, щоб ризикувати по-короткому назад до колиби. Ні на 101, ні на 112 зв’язок не витягнув, тому ми почали спускатися. Повідомити, що ми в нормі і справимось, не вдалось. Варто віддати належне Жені, яка всунула Саші в руку мій телефон: 60% заряду і maps.me зробили своє діло.

Ми пробирались поваленим лісом над річкою до другої стежки – набагато нижче нашої колиби. Страх падіння і темряви брав своє, проявляючись в галюцинаціях і постійних огляданнях. Сашко турував шлях. Мене трохи трусило, але ми йшли далі. Треба було повернутись якнайскоріше: ми й гадки не мали про долю Жені, але підозрювали, що вона викликала рятувальників і сподівались, що пішла на спуск до колиби по слідах. Уява, звісно, малювала своє.

Фото: Марічка Дацко

Ми йшли далі, чимраз глибше провалюючись між дерев і струмків, але таки знайшли стару дорогу-стежку. На ній де-не-де траплялись старі розмиті сліди, які все та ж моя уява перетворювала на ведмежі. Повна тиша, і поодинокі “супроводжуючі” сліди зайців, лисиць і якихсь копитних. Ні води, ні їжі ми не мали… Зв’язок зрадницьки не з’являвся, стежка блукала, а 2 кілометри тривали (бляха!) цілу вічність. Сашко вибився з сил, у мене змокли ноги, і 100 кроків стали вже чималим відрізком.

Це були найбільш нервові та довгі 7 годин у моєму житті. Нерви й спогади про падіння накривали, але було не до них. Врешті полонина вивела нас до не позначеної колиби класу “люкс”, де ми, на жаль, мусили вибити замки. Ми трохи напалили, позичили тушняк, воду і “Ролтон”, знайшли спальники, зняли взуття – і тут мене почало труханити не по-дитячому. Я відключилась іі ледь вмовила себе встати о 3 ранку, аби продовжити шлях. Ми дуже хвилювались за Женю і Сюзі, але організм пручався.

Чорногірський хребет. Фото: Марічка Дацко

Виявилось, що нам було йти ще всього кілометр, але без привалу ми б його просто-таки не здолали. Менше страшно не стало, але йти треба було хоч кудись.

Колиба, яку я не вірила, що нарешті її бачу, була забита рятувальниками. Ми порадували їх, прийшовши з іншого боку і “тією дівчиною, яка зірвалась”. Дійшли самі, але були так раді всіх бачити. Виявилось, що розгорнулась ціла рятувальна операція, і ми набрали батьків.  

Сюзю принесли з гори за 10 хвилин після нас. Вона дриманула від Жені і сиділа біля точки падіння до п’ятої ранку. Супер-Сюзі. Вище всіх очікувань. Женя чекала нас більше 2-ох годин на горі і підняла на вуха всіх, ще й сама спустилась без пригод.

Фото: Марічка Дацко

Велетенська компанія рятувальників з різних компаній шукали нас живими і 50/50, віщуючи виживання лише Сашку. Волонтери і рятівники вселили віру в себе і дали друге дихання, тому вже о 7 ранку ми рухались вниз. Майже о 10 сиділи в машині та їли. Пройшли більше 15 км вночі по снігу і майже не спали.

Мене піднуджувало і трясло. Нам пощастило. Ми живі і здорові. Все могло бути інакше. В будь-який момент могло бути інакше. Бо не послухали відчуття, бо пішли в погану видимість, бо підійшли близько, бо зимові гори врешті-решт.

Це повідомлення не про “героїзм”, роздутий ЗМІ. Його немає. Є неправильна підготовка і безвідповідальність. Він про помилки. Помилки, які могли закінчитись інакше. І про досвід. Кожен здобуває його по-своєму. Мені треба, щоб сніжком присипало.

Завантаження...