Мандрівник Денис Копилов: Я через світ шукаю себе

Фото: Денис Копилов

Фотограф і мандрівник, який відвідав понад 70 країн і здійснив захоплюючі подорожі до Антарктиди, Арктики, Уганди, Конго, Бразилії і Папуа. Чимало його унікальних фотографій опубліковано виданнями National Geographic та «Світ Туризму». Читайте про найцікавіше з його подорожей в матеріалі Explorer Life.

Денис – людина, яка мандрує у відверто екстремальні та часто небезпечні місця, аби доторкнутись до природи та глибше пізнати людей і себе.

Ще в дитинстві він багато читав про подорожі, мав декількох улюблених письменників, з якими фактично виріс: Жуль Верн, Джек Лондон, Альфред Шклярський. Вони суттєво повпливали на подальше життя мандрівника, адже коли він почав їздити, зрозумів, що зазвичай подорожує місцями «бойової слави» з творів дитинства.

Багато років Денис вчився різноманітним духовним практикам і вважає, що світ – це проекція сприйняття людини. Мандрівник вважає, що через світ ми шукаємо себе.

В якийсь момент мандрівник почав багато фотографувати, і вийшло так, що провідні видання зі світовим ім’ям відзначили спочатку одне його фото, згодом – інше. Потім почались перші виставки.

Індіанці Яванава з лісу Амазонії

Дуже насиченою, навіть «божевільною», була поїздка до Бразилії. Спочатку був Париж, Ріо, Ріу-Бранку, ніч в покинутому милому містечку на краю географії що зветься Тарауаке. Незліченні години в дорозі, день на човні, і п’ять днів фестивалю індіанців Яванава серед лісу Амазонії. Вони почали контактувати з цивілізацією лише в 70-х роках минулого століття, і головне вони є хранителями давніх магічних секретів аяуаски та первісної медицини. Значну частину їхнього життя займають саме магічні церемонії.

Денисові вдалось пожити серед них і долучитись до «містичних мандрівок», фактично – вирватись з реальності. В цьому племені часто проводять магічні церемонії вночі: збираються біля величезного дерева в джунглях, співають, танцюють і п’ють аяуаску. Це свого роду психоделічний досвід: ти п’єш сік ліани і відправляєшся на декілька годин в таку мандрівку, що описати словами не вийде.

Дивує й первісна медицина, хранителями якої є це плем’я. До прикладу, вони припалюють отруту жаби. І дуже добре, якщо ти залишишся живим після такої процедури. Живуть в постійному русі. З цікавого, поняття «подарунок» у них в принципі не існує. Розваги дорослих – це бійки величезними бамбуковими палицями до синців та вирваної шкіри.

Денис Копилов в убранні індіанців Яванава. Фото: з архіву Дениса Копилова

Протягом цієї подорожі мандрівник спав лише по декілька годин на добу в гамаку, в дику спеку купався в річці, де води було лише по коліна. Москіти намагалися з’їсти його живцем, а на змій у якийсь момент довелось просто перестати звертати увагу.

Далі було повернення додому – човни, кілька годин у кузові вантажівки «напрямком», коли не видно далі, ніж на кілька метрів уперед через червоний пил, що лягає всюди товстим жирним шаром, зокрема на тебе. Це все під супровід бахкання фотоапаратури, від якого холоне серце. А згодом, коли, здавалося б, вже можна й додому, приходить усвідомлення: до Манаусу всього пару тисяч кілометрів! І подорож продовжилась. Знову ліс, Амазонія, сон в гамаку в незайманому тропічному лісі й плавання з рожевими дельфінами.

Колоритні індіанці Манаусу старанно дотримуються власних звичаїв. Фото: Денис Копилов

Тамтешні жителі дуже багато танцюють і співають у повсякденному житті. Крім того, мені пощастило побувати на фестивалі, присвяченому верховному жерцю племені (іхнем), який фактично повернув їх до першовитоків. Це дуже яскраве дійство. З усіх селищ всі з’їхались, всі розмалювались… Справжнє буяння фарби, пір’я та неймовірних пісень.

ОТРИМУЙТЕ РОЗУМНІ НОВИНИ ВІД FB EXPLORER LIFE 

Цікаво, що зараз вони мають шаманку, адже жінка, посвячена в шамани – то дуже рідкісний випадок. Щоб стати шаманом, треба пройти специфічні дуже складні дієти. До прикладу, тебе можуть відправити без нічого в джунглі на три місяці – такий тест на виживання. Там треба знайти анаконду і з’їсти її серце. Тобто доволі складні речі, які насправді людині практично не під силу. До речі, анаконда – сильна тварина і має дуже важливе значення у віруваннях племені. Вона важлива «дійова особа» обряду посвяти в жерці.

Денис цілий тиждень плавав в Амазонці з піраньями та крокодилами: “Коли плаваю, то відчуття страху немає, я ж їх всіх фактично не бачу, оскільки вони зливаються з середовищем. А от вночі, коли в руках ліхтарик і ти бачиш очі крокодилів, які світяться, та перламутрові очі змій – тоді злегка не по собі.”

«Місцями сили» для місцевих є дерева, деякі з них мають просто велетенські розміри. Є такі, які 30-40 людей не можуть обхопити. Священними для Яванава є блакитні метелики та рожеві дельфіни. Тварини інколи проявляють неабияку дружелюбність там, розповідає мандрівник: “Я спав на понтоні посеред Амазонки і підходив до Ріу-Негру, «чорної ріки», зуби почистити, а там стокілограмова тушка дельфіна приплила до моєї ноги. Щойно я заходив у воду, дельфіни починали штовхати своїми носами мої боки і легко покусувати за п’яти. Ми плавали.”

Папуаси з острова славних людоїдів

Денис Копилов також побував у Папуа Новій Гвінеї: “Це також люди з кам’яного віку, яких відкрили в 1980-му році, але вони для мене дещо дальші, можливо з огляду на мову”.

Він розмірковує, що досить важко сказати в скількох племенах він побував, адже на одній території може проживати кілька різних. В Папуа, до прикладу, можуть поряд проживати канібали і більш звичні нам за способом харчування спільноти. Загалом мандрівник вважає, що оцінки масштабів і природи людоїдства перебільшені: “В них все одно є закони, які регулюють, що можна, а чого не можна. Проте в «глибинці» й зараз є плем’я, де можуть з’їсти, апелюючи елементарно до того, що людина багато хворіла.”

Тубілець з Папуа Нова Гвінея. Фото: Денис Копилов

Міфи Тітікаки

Побував мандрівник і в середовищі високогірних перуанців, які вирощують 40 видів картоплі: чорна, біла, червона, яка хочеш… Був на озері Тітікака, яке називає найбільш містичним, найсильнішим місцем на Землі, поміж тих, де йому судилося побувати:. “Я вночі там бачив сон, який був сильніший, ніж реальність. Як це відбулось – тяжко пояснити, я до цього часу його пам’ятаю, хоча минуло вже 11 років.”

Цікава і сама історія, як Денис туди потрапив. Вони з друзями мали летіти в Ліму, а він у якийсь момент просто зрозумів, що йому треба на Тітікаку.  Коли прилетів, він зайшов в книжковий магазин і йому в око впала книга «Все, що ти шукаєш – знаходиться в твоєму серці». Він поговорив з продавчинею, і та йому розповіла, що автор книги живе тут. Через годину вони зустрілись в ресторані. Автор книги розповів мандрівнику багато дуже потужних давніх міфів Тітікаки. Основна ідея більшості з них полягала у тому, що Тітікака –  це чакра Землі, через яку проходять усі енергетичні потоки.

Денис вірить у це і додає, що справа в стані, в який ти там занурюєшся. Адже крім всього іншого, це ще й високогір’я і  атмосфера там достатньо розріджена. Отже в тебе видіння можуть бути просто через природні умови.

Ще там є така цікава штука як «плаваючі» острови, на яких живуть люди. Вони ріжуть очерет і постійно накладають його зверху. Якась частина знизу відмирає, а зверху його все накладають і накладають. Так і живуть все життя.

Mzungu в Африці

До Африки Дениса кликало бажання побачити сильних та неприборканих тварин, відчути їхню силу. Він дуже хотів зустріти горил, найближчих родичів людини.

“Якщо говорити про Африку, то вражають діти”, розповідає Денис “Невимушені, здивовані, задумливі, замурзані, життєрадісні, життєствердні, пронизливі, зацікавлені, глибокі, модельні, кокетливі, красиві, зворушливі, радісні – вони йдуть на контакт просто тому, що їм цікаве все нове, їм цікаво жити! Надихають завше усміхнені, можливо бідні, але явно щасливі діти в Руанді, які з блискучими очима обліплювали машину за секунди при найменшій зупинці.”

Цікаво, що білих людей тут називають «Mzungu» – «людина, яка бігає по колу», яка постійно метушиться, має багато проблем. Невідомо який сенс спочатку закладався в це слово, але якщо філософськи подивитися на це означення і подивитися на різницю в підходах до життя, то вимальовується наступна картина: цілеспрямований, розвинений в економічному плані, але не розвинений емоційно, умовно Північний-Захід, і емоційний, але не цілеспрямований, умовно Південний-Схід, де стан душі важливіший, ніж досягнення мети… «Акуна Матата», або «життя без проблем», без цілей – це девіз Африки. Або «Slow motion in Africa» – Не поспішай! Звідси так багато в Африці дитячої безпосередності і неприкритій емоційності. “В них зовсім інший внутрішній устрій, і нам є чому повчитися в Африки,” вважає Денис.

Фото: Денис Копилов

Ну, і звичайно, були ліси, гори, водоспади, веселі місцеві жителі, птиця китоглав, знаменитий Ніл, озеро Вікторія, неймовірні національні парки і багато іншого. Було і знайомство з Busingye (гірська горила) та його сім’єю в непрохідному лісі Бвінді в Уганді: “Це дивні створіння, які дуже схожі на нас.”

Лайфхак «як поводитися з горилами», коли вони починають «стартувати» – треба різко пригнутись, сісти, не дивитись горилі просто в очі, відводити погляд. Тоді швидше за все вона на тебе не нападе і зрозуміє, що ти не агресивний. Завжди є альфа-самець за іменем якого називають плем’я. Він головний і визначає всі правила. Якщо ти тримаєш дистанцію 10 метрів – він не переймається.

“В нас була ситуація,” розповідає мандрівник, “Коли один чоловік підійшов близько і провалився в яму. В цей момент Бусінге показав на що він здатен. Він здійняв дикий рев, ми всі зупинились, зайняли вичікувальну позицію, хоча з нами й були автоматники, але знову ж таки, провокування тварини може призвести до її загибелі. А цього хочеться уникнути.”

Фото: Денис Копилов

Була також «історія з носорогом», коли носоріг «звернув на групу увагу», бо ті заблизько підійшли до дитинчати. Тоді всі побігли в ліс ховатись за деревами. І то логічно, оскільки в силу об’єктивних причин носорогу між деревами важко пробиратись. Важливо заховатись, «прикинутись деревом», не смикатись і достатньо повільно та впевнено рухатись.

Всю Уганду Денис проїхав на автобусі, точніше на міні-бусі. Потім пішки перейшов в Руанду (з пластиковими пакетами, до речі, сюди заїхати не можна). Ще через день – в Конго, вулкан Ньїрагонго.

Кінець світу: Арктика і Антарктида

Арктика – це всерйоз і надовго. Побачити ці безкраї простори, відчути цей світ суворої, але чесної краси – це безцінно!

Фото: Денис КопиловПодорож Дениса до Антарктиди була дуже спонтанною і цікавою: “Мій день народження 17 лютого, і 14 лютого, вже навіть не пам’ятаю, я розумію, що не знаю, як мені його святкувати, щось мені хочеться – не можу зрозуміти чого. І раптом розумію, що хочу в Антарктиду. Знайшов в Інтернеті з Ушуайї, це південь Аргентини яке називають «кінцем світу», і там дійсно є таке відчуття – стоїть величезний корабель, який за два дні мав прямувати до Антарктиди. Постало «просте» питання як туди дістатись за 1,5 доби. Дзвоню до знайомого агента туристичної фірми і кажу, що хочу полетіти сьогодні на Вогняну землю… Полетів я туди наступного дня. І встиг саме до відправлення корабля. І якраз свій день народження я провів в центрі протоки Дрейка, та під вечір ми вже побачили Антарктиду. По суті вийшло побачити Антарктиду, але разом з протокою Дрейка і з легким затьмаренням розуму, адже протягом двох діб треба було бовтатись, як не знаю що і де, оскільки це найбільше штормове місце на Землі, там завжди шторм. Завжди.”

Фото: Денис Копилов

Лайфхак «як подолати протоку Дрейка» мандрівник знайшов собі цікаву технологію. Коли ти чиниш супротив, «затискаєшся», то починаєш почуватися зле. А він із кожним підняттям хвилі почав підстрибувати: ”Коли ти починаєш підніматися й падати, то в якийсь момент ти входиш в резонанс з хвилею і починаєш жити з хвилею. Єдина проблема в тому, що вночі спати важко.” Але і в цій ситуації Денис знайшов свій власний лайфхак – він брав кілька подушок і займав таку позицію, щоб не качатись. Мандрівник побував на українській станції «Академік Вернадський» і в найпівденнішому барі на планеті з незвичною традицією, де кожна відвідувачка закладу має залишити там щось з нижньої білизни.

В непростих умовах Арктики та Антарктиди прекрасно себе почувають пінгвіни, тюлені, альбатроси, чайки, кити й косатки, споглядання за якими справляє враження дотику до істинно чистої природи. Денису пощастило поспостерігати за ведмедем, що вистежує свою жертву, долаючи величезні відстані, і, нарешті, побачити його протистояння з групою моржів та стратегії їхньої боротьби: “Це щось! Це реальний світ. Поряд з тим, білий ведмідь – це дуже граційна тварина, яка може плавати без зупинки до дев’яти днів, подорожувати на самоті тисячі кілометрів у пошуках їжі, бігати зі швидкістю 60 км/год. Такий собі самотній корабель у білій пустелі.”

Дуже захопили його і колонії пінгвінів: “Нехай і з неприємним запахом, але дуже цікаві. З ними потрібно вміти взаємодіяти. Вони не агресивні, але є певні правила поведінки в Антарктиді, за якими ти зобов’язаний не зачіпати тварин, не можна лякати, підходити ближче трьох метрів. Якщо хочеш з пінгвіном вийти на контакт, тобі треба «стати камінцем». Просто сідаєш і сидиш, довго сидиш. Потім вони починають тобою цікавитись, ходять навколо тебе стрункими рядами. Придивляються, аналізують стан речей і займаються далі своїми справами.”

Біля одного з льодовиків група Дениса  одного разу бачила шість чи сім груп китів (по три в кожній), які полювали. Типово вони полюють групами по троє: два заганяють здобич – один їсть, пізніше інші заганяють. Інколи бувають небезпечні ситуації, коли «воронка» (кити закручують воду і разом з нею піднімається риба) утворюється під човном, і тоді треба швидко тікати, оскільки випадково вони можуть перевернути човен (довжина однієї особини сягає 20 метрів).

Розбурхує уяву і дивує фарбами та величчю лід. Мандрівник згадує, що особливо цікаво спостерігати за зміною його забарвлення. Наприклад, коли сідає чи встає сонце, він може давати різні відтінки – від рожевого до бузкового кольору. Крім того, в залежності від віку, він може бути  сіро-чорним, може бути голубим, зеленим. Денис зустрічав навіть чисто чорний лід та коричневий з вкрапленнями.

Україна, місця де природа сильніша за людину

В нашій країні є притулки не тільки для бездомних собак та кішок, а ще й для ведмедів, врятованих від жорстокого поводження людей, яких тримали під замком як атракціон. Мова йде про притулок «БІЛА СКЕЛЯ», розташований поблизу Житомира і створений в рамках українського проекту «Збережи Дикість/Save Wild» . Останній має на меті зберегти різні види диких тварин в Україні. В «Білій скелі» вони можуть вільно бігати по зеленій травичці, рити барлоги, плавати у водоймах та знову вчитися бути дикими і справжніми ведмедями.

Ведмеді, які виросли в неволі, вже ніколи не зможуть повернутися до дикої природи. Але в цьому притулку вони не сидять в тісних металевих  клітках і не носять ланцюги на шиї. І от ними я намагаюсь опікуватись. Фото: Денис Копилов

Побував у Чорнобилі, де природа вкотре продемонструвала, що вона сильніша за людину. Коли дивишся на зону відчуження з висоти пташиного польоту, бачиш, що якими б гігантськими не були б рукотворні об’єкти, вони піщинки порівняно з створіннями Природи. В зоні відчуження тільки шість відсотків території припадає на міста, села, дороги. Все решта – ліси, луки, вода, нестримно поширюється рослинність, повертаються тварини, птиці та риби.+ Вважаю, що в зоні відчуження слід створити заповідник, поміняти тональність з проблеми на розвиток.

Денис вважає, що після кожної поїздки потрібно близько місяця на осмислення всього побаченого, почутого, пережитого.

Світ одночасно різноманітний і однаковий, далекий і близький, і неймовірно красивий. Та загалом він є відображенням нашого внутрішнього світу. Мені здається, що ніщо не стане в порівняння з почуттям дотику, контакту з живою природою, з дикими тваринами в середовищі їхнього існування. Щастя, коли можеш побачити це на власні очі, бути чесним та природнім для самого себе.

 

Ліна Дорошенко
  • 1 Posts
  • 0дописів
Натхненна, віддана ідеї та ідейним, журналіст-археолог, вперто переконана, що життя коротке, і треба прожити його краще.
Завантаження...