Кольорові Карпати: Чорна Гора, червона рута, “Білий Слон”

Фото: Катерина Москалюк

Улітку на Чорногірському хребті, найвищому в Українських Карпатах, людно та гамірно. Туристи, поодинці чи невеликими групами, прямують від Говерли до Піп Івана та в зворотному напрямку. Приїжджають школярі, студенти та бувалі мандрівники, люди з околиць та іноземці: їх сюди, наче магнітом, притягують гарні краєвиди і порівняно нескладний підйом. Щоб побути з горами наодинці, слід  походити не популярними маршрутами, або ж прокинутись раніше, ніж це зробить сонце. І коли перші промені протиснуться крізь ранковий туман, а схили гір забарвляться золотом, – Чорногора подарує атмосферу затишку та відчуття свободи.

Дорога на гору Вухатий Камінь починається зі села Дземброня – розкиданих хат і дворів у долині однойменного потоку. Добратись туди можна рейсовим автобусом із Верховини. Проте все ж краще замовити власний транспорт і під’їхати майже до початку стежки. Повільно, крок за кроком, дорога виводить на полонину: хатина, акуратний паркан, струмок та овечки, яких стережуть пастухи і чорно-білий пес. Де вівці, там і сир – будз, вурда, бринза… Надломити білу грудку сиру, запити крижаною водою, сісти на землю і залишитись тут, на полонині, назавжди. Втім, коли втома минула, а від обіду залишилось кілька крихт, можна іти далі, вгору.

Колиба пастухів на полонині Смотрич. Фото: Катерина Москалюк

Підйом на Чорногірський хребет через Вухатий Камінь порівняно нескладний, навіть для дітей. Невелика калюжа з жабками, зарості кущів малини та чорниці, струмки з блискучим та округленим водою камінням – усе цікаво, усе хочеться спробувати на смак і на дотик. Вище колиби (будиночка вівчарів) починається ліс. Такий ліс малюють в книгах казок: укриті темно-зеленим мохом кам’яні валуни, високі дерева з переплетеними гілками і тіні-силуети, які своїми обрисами нагадують міфічних істот. Плоске каміння схоже на сходи, якими зручно йти наверх. Крок, ще один, і ще… і ліс закінчується, а натомість відкривається вигляд на гору Вухатий Камінь. Вздовж хребта гори випинаються скелі химерних форм, у яких легко розгледіти і голову діда з великим носом, і черепаху, і жабу, і кого завгодно – залежно від життєвого досвіду та фантазії. Звідси і назва гори, скельні виходи якої схожі на кам’яні вуха. Біля “вух” варто влаштувати привал: вони надійно сховають від спекотного сонця і вітру. Можливо, вам ще й пощастить зустріти в цьому місці мандрівників та поспілкуватись з ними. В Карпатах простіше розпочати розмову з незнайомцями – тут заведено вітатись, розпитувати про маршрути і бажати доброї погоди.

Червона рута, або рододендрон карпатський. Фото: Катерина Москалюк

Гора Вухатий Камінь розташована в межах Карпатського національного природного парку. Тому всі туристичні маршрути тут добре промарковані та позначені на картах. Схили гори, ближче до вершини, вкриті яскраво-рожевими плямами квітів. Це рододендрон карпатський – більш відомий під назвою червона рута, цвіт якої можна побачити в Чорногорі впродовж червня. В улоговині між Вухатим Каменем та горою Піп Іван є місце для ночівлі – залишки фундаменту старої казарми, так званий “квадрат”, біля якого тече струмок. Зручно поставити намети, є місце для вогнища і неодмінно звернути увагу на гору Піп Іван та захід сонця.

Гора Вухатий камінь, 1 864 м. Фото: Катерина Москалюк

Якщо не шкода кількох годин сну, то на світанку можна повернутись на гору Вухатий Камінь. З вершини видно хвилі гірських хребтів та шматки туману, які в лагідному ранковому світлі нагадують написану аквареллю картину. Погода на Чорногорі мінлива: ховаємось у намет від пронизливого дощу, а вже через годину готуємо сніданок і йдемо на Піп Іван. Хребет знову затягують хмари, і реальність розчиняється у густій імлі. Дорога ознакована: на каміннях вздовж стежки намальовані дві білі смужки з червоною посередині. Шукаємо знаки – йдемо наверх. На горі Піп Іван (2022м) ще досі стоять залишки обсерваторії, що діяла тут протягом 1938 – 1941 років. Астрономічна та метеорологічна обсерваторія – це найвища споруда в Україні, де колись постійно жили та працювали люди. З 2012 року тут ведуться роботи з відновлення будівлі. Тому знайти дорогу в тумані допомагає не лише маркування, але й гучний скрегіт пилки та стукіт молотків. Узимку стіни обсерваторії щільно вкриває сніг, через що будівля й отримала свою назву – “Білий Слон”.

Білий Слон — колишня обсерваторія на горі Піп-Іван. Фото: Катерина Москалюк

Поволі спускаємось у долину, але не в Дземброню, а в напрямку села Зелене. Туман густішає, підіймається і перетворюється в темну грозову хмару. Блискавки торкаються хребта, чути голосний гуркіт грому. Зливу перечікуємо в колибі, до якої вдалося вчасно дійти. Разом з нами чекають мотоциклісти: вони на декілька днів приїхали з Києва та планують піднятись на Піп Іван. Згодом до компанії приєднуються ще пару туристів – розкладають сушити мокрі речі, обідають канапками і цукерками. Окрім наших наплічників, у тісному просторі кімнати зовсім мало речей: дерев’яна лавка, стіл, дощовик та ікона на стіні. Так прийнято, так надійніше.

Чорногірський хребет. Фото: Катерина Москалюк

Злива вщухає, варто ловити момент і спускатись вниз. Дорога йде попри озеро Марічейка, серед ялин та гірської сосни. Про озеро складено безліч легенд. Розповідають, що утворилось воно зі сліз красуні Марічки, яка оплакувала коханого Іванка. Є й інша версія: вбили вороги красуню Марічку, і чабан Іванко не міг стримати своїх сліз… А сьогодні тут можна плакати від комарів, монотонне дзижчання та укуси яких не дадуть спокійно помилуватись озером. Йдемо вниз, в село. Варто пам’ятати, що транспорт їздить лише в першій половині дня. Не встигли – ще раз заночували в наметі. Під шум річки Чорний Черемош сон приходить швидко, а вже о шостій ранку їде перший автобус. Водій “викладає” в салоні пазл із наплічників і туристів, зачиняє двері та везе нас до цивілізації. Мандрівка завершується, залишаються мокрі речі та спогади, які насправді цікавіші за найвибагливіше кіно.

 

Катерина Москалюк
  • 5 Posts
  • 0дописів
журналістка, мандрівниця, кандидат географічних наук
Завантаження...