Як не загубитися у Середній Азії: інтерв’ю з Іриною Ямінською

Фото: Ірина Ямінська

Фотограф, спрагла до пригод і нових відкриттів, мандрівниця Ірина Ямінська розповіла Explorer.life про свою подорож країнами Центральної Азії. Публікуємо першу частину розгорнутого інтерв’ю.

Розпочну зі звичного запитання: що саме спонукало тебе, молоду львівську студентку, податися в таку далеку одиноку мандрівку, бо ти ж подорожувала одна? Адже традиції та звичаї в Східних країнах відрізняються від країн на Заході, а декого вони навіть відлякують та насторожують. То що ж привабило тебе найбільше, коли ти обирала свій маршрут?

Я поїхала в Середню Азію, бо ця територія була для мене невідомою. Тому мені вона стала цікавою для дослідження. Мені якраз підвернулась хороша можливість купити дешевий квиток в Казахстан, і я подумала, а чому б і ні? І чим більше я починала шукати інформацію про Середню Азію, тим більше вона почала здаватись мені цікавішою, що спонукало мене цю територію дослідити.

Скільки часу тривала твоя мандрівка і які країни ти відкрили для себе за цей період?

Я мандрувала від Казахстану через Киргизстан і Узбекистан до Таджикистану. Моя мандрівка територією Центральної Азії тривала 30 днів.

Наскільки мені відомо, ти подорожувала влітку, в найкращий час для відпочинку, нових відкриттів та незабутніх вражень…

Так, а ще – спеки…

Гірський водоспад вражає своєю таємничістю. Місцева ГЕС у таджицькому місті Нурек. Фото: Ірина Ямінська

До речі, про клімат. Цьогорічне літо виявилось доволі спекотним і для жителів Західної півкулі. А як ти адаптовувалась до нових кліматичних умов на Сході?

Перед самою поїздкою я дуже переживала, бо прогноз погоди передбачав +44. Але коли ти приїжджаєш в Казахстан, то усвідомлюєш, що клімат достатньо сухий, і тутешня температура +37 це не так страшно, як у Львові. День за днем, чим далі я йшла, наприклад, ближче від Казахстану до Киргизстану, температура все піднімалася і піднімалася. Пік – це було +44, в Киргизстані, і при такій температурі у мене поплавився телефон! Але можу визнати, що організм людини може адаптуватись до таких температур, і це не так страшно, як здається.

Чим саме ти подорожувала: літаком, поїздом, автостопом…?

Протягом цілої мандрівки я випробовувала різний транспорт. Я прилетіла літаком в Казахстан, між країнами я їздила поїздами, в Узбекистані я користувалась послугами місцевого таксі, а в Таджикистані взагалі каталась на мотоциклі! Також в Середній Азії мені вдалося автостопити.

У гірській місцевості Таджикистану мотоцикли – це єдиний зручний транспортний засіб. Фото: Ірина Ямінська

Розкажи більше про автостоп. Адже відомо, що там стоп відрізняється від звичного європейського спіймати машину.

Як відомо, люди в Центральній Азії дуже привітні та гостинні. Але таке поняття як “автостоп” у них відрізняється від нашого. Для них є більш популярним концепт “shared taxy” (англ. спільне таксіприм. ред.). Це означає, що коли ти стоїш на дорозі з піднятим догори великим пальцем і думаєш що ти справжній автостопер, то водії думають, що ти таким чином замовляєш таксі. Тому якщо в Середній Азії вам зупиняється машина, то в 50% випадків вам доведеться пояснювати, що ви “стопите”, а не чекаєте на таксі і не будете оплачувати цю поїздку.

Наш автор, мандрівниця Оксана Лоїк, писала, що Таджикистані нема конкретних номерів будинків, тому таксисти часто не знають куди конкретно потрібно їхати. Як ти знаходила спільну мову з місцевими таксистами?

Так сталося, що на узбецько-таджицькому кордоні мене підібрали мотоциклісти, які супроводжували протягом цілої мандрівки Таджикистаном. І в перший день нашої зустрічі ці мотоциклісти викликали мені таксі, аби я дісталася до будинку свого хоста, якого знайшла через Couchsurfing. Я сіла в таксі, в якому грала дуже колоритна місцева таджицька музика. Ми дуже довго їхали, що вже надворі стало темно. І що мене тоді вразило: в Європі ми звикли користуватися Google Maps, а в Таджикистані інтернет дуже дорогий, його складно знайти в публічних місцях. Тому зрозуміло, що таксиста не було Google Maps. І для того, щоб знайти потрібну адресу, він зупинявся посеред дороги, стукав людям у двері, вони йому відкривали, а таксист пояснював їм адресу і ці люди вже направляли водія. І цей мій таксист заїхав дорогою до двох випадкових людей і вже в останні двері, в які він постукав, були будинком моїх хостів. Притому що таксист був з того самого села, куди він мене й привіз.

Таджики славляться своєю гостинністю. Для місцевих жителів велика радість зібрались всім селом, щоб приготувати для чужинця національну страву. Фото: Ірина Ямінська

Чи мала ти зі собою національну українську символіку, скажімо, маленький прапор на наплічнику, щоб тебе могли впізнати місцеві чи, до прикладу, українці закордоном?

У мене зі собою не було жодної української символіки. Але, може, це й добре. Бо всі країни Середньої Азії перебувають під впливом російського телебачення. Тому якщо вони бачать, що ти українець, то в людей до тебе вже є певне ставлення. Воно може бути або як до людини, яка їсть дітей (сміх – прим. ред.), навіяне росТБ, або ставлення як до людини, яка з тієї країни, де хтось з місцевих ще за часів Радянського Союзу служив в армії, і де живуть дуже гостинні та хороші люди. Тобто в них точно є своя думка про українців. Чим далі ти йдеш на південь, тим менше відчуваєш вплив телебачення і зустрічаєш привітніших та гостинніших до українців людей. Але, наприклад, я отримала купу негативних та неприязних поглядів від казахів саме через те, що я українка та ще й львів’янка.

Тому нам потрібно більше їздити чи в Східні країні, чи в Західні, та розказувати, що в Україні живуть такі самі нормальні люди…

Так, звісно. Я думаю, що національна символіка – це гарна ідея в Середній Азії. Бо люди, коли бачать, що ти з України, то вони скоріш за все запросять тебе в гості.

Розкажи більше про легендарну гостинність жителів Центральної Азії. На твою думку, стереотипи відповідають дійсності?

Однозначно, найбільш гостинні є таджики та узбеки. В Узбекистані, коли я заблукала в Бухарі (це дуже красиве історичне місто), я зустріла старенького дідуся, який, дізнавшись, що я з України, запросив мене до свого дому. Для мене накрили обідній стіл і дали найбільшу тарілку бухарського плову і вся сім’я зібралась, щоб прийняти мене як гостю. Члени сім’ї, які мене приймали, ходили босими. В них замість столу був величезний килим на підлозі. Вони їли такий найбільш простий плов, але для мене була найбільша тарілка, як для гості. Але це Узбекистан. Проте таких гостинних людей, як таджики, як на мене, в цьому світі більше ніде не існує!

Люди в Узбекистані не вибагливі до їжі. Проте якщо на вечерю завітає гість, та ще й іноземець, то йому завжди запропонують найбільшу тарілку з пловом. Фото: Ірина Ямінська

Вони чимось нагадують гостинність галичан, а також пишні весілля на Галичині…

З одного боку, так, а з іншого – рідко коли побачиш у Львові весілля на 800 людей!! В Узбекистані і Таджикистані недавно навіть вийшов закон, за яким ти змушений сплатити штраф, якщо в тебе весілля більше, ніж на 150 людей.

Вернімось ще до таджиків. Ти сказала, що вони були найбільш гостинними. Як це проявлялось?

Ця їхня гостинність була помітною з того моменту, як я ступила на територію Таджикистану: починаючи з прикордонників, які пригостили мене місцевою Кока-Колою, продовжуючи мотоциклістами, які підібрали мене на кордоні, возили по всій країні та намагалися показати найкращі природні місця. Мене завжди хтось розважав та мусив приділяти мені час, зокрема ті таджики, в яких я зупинялася та жила. Була навіть одна ситуація, коли зібралось усе село, щоб приготувати для мене національну страву!

Таджицька гостинність є якоюсь безмежною. Вона зруйнувала всі мої уявлення про гостинність як таку. Не було навіть такого, щоб я допомагала господарям щось робити, адже я була гостею. Хоч я й хотіла допомогти щось зробити, проте мені не давали такої можливості. Адже в таджиків не прийнято, щоб гість допомагає господарям. Я сідала на їхній тапчан, мені давали три подушки – під ноги, спину та голову, наливали чай та приносили тацю з солодким. Коли я думала, що вони поводяться зі мною саме так через те, що я гарна українська дівчина, то мені відповіли, що афганських солдатів, які перетинають афгансько-таджицький кордон і зупиняються в них, приймають так само, як і мене. Тому люди в Таджикистані є гостинними до всіх людей.

Звичний прийом гостей у таджицькій сім’ї: замість столу – великий килим на підлозі, а замість стільців – подушки. Фото: Ірина Ямінська

Розкажи трішки більше про цих мотоциклістів. Я завжди уявляю собі, що мандрівні байкери – це чоловіки у шкірянках на HarleyDavidsonА які вони у Середній Азії?

Це були чоловіки в чорних шкіряних куртках та з банданами. На одязі вони мали багато надписів, у тому числі й “Harley-Davidson” та “Irbis Tajikistan”. Самі ж чоловіки були м’язистими й накачаними. Їх було п’ятеро, і вони просто запропонували і сказали мені: “Девушка поехали с нами”. Оскільки іншого виходу вибратися із узбецько-таджикського кордону, який розміщений посеред пустелі, в мене не було, то я й погодилась. Виявилось, що усі ці байкери вже були одруженими, при тому, що їм було близько 25-35 років. І всі вже мали мінімум двох дітей, а хтось один мав їх аж чотирьох.

Далєр, Сухаїл та Алішер – відважні таджицькі байкери посеред Фанських гір. Фото: Ірина Ямінська

Стосовно планування сім’ї та віку. В Європі, як відомо, прийнято одружуватись та планувати дітей після 27-30 років.  А яка ж ситуація з цим питанням в Середній Азії?

У Центральній Азії люди поспішають якомога швидше одружитися. Причому така ситуація в Казахстані та Киргистані відрізняться від ситуації в Узбекистані й Таджикистані. Для узбеків та таджиків часто весілля ще досі організовують батьки, тобто молодята знайомляться одне з одним безпосередньо на весіллі. Вік для одруження: для дівчини – це 18 років і десь 19-20 років для хлопця. Вони не просто одружуються,  а відразу стараються народити дітей і чим більше – тим краще. Здається, навіть в Таджикистані рівень народжуваності є одним з найвищим серед країн Центральної Азії. У Казахстані та Киргистані люди одружуються можливо трохи швидше, ніж на Україні, десь в 25-27 років, але не квапляться народжувати дітей.

У цих країнах батьки також планують весілля молодим?

У Казахстані стосунки між молодими людьми виглядають майже так само, як і в Україні. Більше того, там люди ставляться один до одного з більшою повагою та любов’ю, вони дуже спокійні. Я не бачила в Казахстані людей, які конфліктують.

Серед молодих людей?

Та будь-хто. Казахи дуже миролюбні. Киргизи схожі до них, однак вони більш волелюбні та емоційні.  В узбеків і таджиків зовсім інший світ, можна сказати світ традицій ХІІ сторіччя, справжнісіньке Середньовіччя. Тут чітко визначено, коли ти повинен одружуватися, стосунки до одруження  засуджуються суспільством, а жити разом неодруженими непристойно.

Чула, що й тобі пропонували вийти заміж… Було таке ?

Мені пропонували одружитися двічі. Першу пропозицію я отримала в автобусі в Узбекистані. Це було пізнім вечором під час повернення з Бухари до Ташкенту. Я шукала людину, яка могла б мені обміняти таджицькі гроші на узбецькі. Зголосився допомогти молодий хлопець. Але за однієї умови, що я піду з ним в автобус, де зачекаю його друга, який під’їде та обміняє гроші. Поки ми чекали в автобусі на його друга, він взяв мене за руку, почав розпитувати про мене, чи маю я хлопця. Після цього запросив мене до себе на вечерю та навіть запропонував пожити в нього! І вже після п’ятихвилинної мовчанки запропонував одружитися та навіть попросив забрати його в Україну. Як пізніше виявилось, йому було 23 роки і він торгував на базарі. Тоді я, не дочекавшись його товариша, який мав обміняти гроші, вийшла з автобуса і ми більше з тим хлопцем не бачилися.

У Казахстані напрочуд популярним способом пошуку місця ночівлі є відомий серед мандрівників сайт Couchsurfing. Місцеві хости з радістю приймають в себе іноземних туристів. Фото: Ірина Ямінська

Друга історія трапилась зі мною на таджицькому кордоні. Прикордонник сказав, що у мене прострочена віза, оскільки в Таджикистані я була без реєстрації шість днів, а мала право лише на три. За це мені світив великий штраф. І коли я намагалася застосувати свої знання з психології та етики, щоб якось вирішити це питання, прикордонник запропонував мені вийти за нього заміж і тоді він сам заплатить за мене штраф 300 доларів. Він зізнався, що в нього вже є дружина, однак аргументував свою пропозицію тим, що я дуже красива.

А як так сталося, що ти порушила правила перебування без візи в Таджикистані, сталося щось непередбачене?

Ні, це була моя дурість. Коли я перетнула кордон з Таджикистаном, то прикордонник крім того, що дав мені гроші на перебування в країні, ще й сказав, що громадяни України мають право перебувати в країні 30 днів без реєстрації. Я ще раз перепитала, він глянув у комп’ютер і підтвердив це. Пізніше виявилося, що це не правда. Тому якщо хочете поїхати з України в Таджикистан на більше, ніж на 3 дні, вам потрібно зареєструватися в місцевих органах і заплатити 15 доларів візового збору. Лише мій милий погляд і 2 години вмовлянь врятували мене від складання протоколу та штрафу. І сам директор митниці поставив мені в паспорті штамп про виїзд з Таджикистану, а я пообіцяла приймати в гостях усіх таджицьких прикордонників, які мандруватимуть Україною.

Читайте незабаром на Explorer.life другу частину інтерв’ю з Іриною Ямінською про країни Центральної Азії: гори, східні базари, культура та звичаї.   

Олеся Семашко
  • 22 Posts
  • 0дописів
Редактор і журналіст у команді Explorer.Life. Відкриває для себе нові міста під час різноманітних мандрівок і фестивалів. Мріє подорожувати автостопом по Україні та Європі.