Дев’ять історій від Дмитра Комарова

Фото: Дмитро Комаров

Мурсійці, шерпи, масайці, мексиканські меноніти та японська якудза з’являються на українських екранах щочетверга. Як сало і горілка допомагають налагоджувати контакти, чому “Світ Навиворіт” має таку назву і як не одружитися з донькою в’єтнамського чаклуна – секрети та історії від ведучого найрейтинговішого тревел-шоу України розпитували на радіо Сковорода. Команда Explorer.life занотувала найцікавіше.

Щоб Сашко не впав, знімаючи у В’єтнамі на ходу, доводилось весь час притримувати його за ремінь однією рукою. Фото: Дмитро Комаров

1. Команда “Світ Навиворіт”: ми ненормальні фанати своєї справи

Програму “Світ Навиворіт” роблять дві людини: я та Олександр Дмитрієв – незмінний божевільний оператор у хорошому розумінні цих слів. Людина, яка готова йти по пояс у болоті з гангреною на нозі. Ця робота вимагає 120 днів перебувати дуже далеко від дому без перерв і вихідних.

Зазвичай схожі проекти знімають групи з 8-9 людей, типу “Орел і Решка”. Ми в свою чергу осмислено робимо нашу передачу двоє для того, щоб фіксувати справжнє, а не щось постановочне. Хоча звісно, що канал уже давно погодився б виділити нам знімальну групу для цієї передачі. Ми не хочемо лякати людей великою кількістю камер, операторів і штативів. Ми приїжджаємо як двоє звичайних молодих людей з фотоапаратами. Часто видаємо себе за студентів, мовляв пишемо курсову роботу, або маємо зняти відеоматеріал для цього, і люди нас, як правило, не бояться. Цей підхід дає змогу знімати максимально реалістичні кадри.

Як правило, країна чи конкретне місце саме тебе підхоплює і направляє у правильному керунку. Це постійно дивує наших гідів, які вимагають спланувати програму. Фото: Дмитро Комаров

2. “Секрети телезйомки?” – “Сало – це №1”

Звісно, ми ще маємо кілька особливих секретів. Усі, мабуть, вже знають, що ми обов’язково приїжджаємо зі салом, яке доводиться провозити майже як контрабанду. Сало подобається майже всім, а ось червона ікра в екзотичних країнах просто не лізе. Ну, і звісно, що горілка. Важко підрахувати скільки разів вона допомогла нам в організації зйомок. По суті, завдяки салу та горілці нам вдалося зробити унікальний сюжет про мафію та якудзу в Японії. Почастувавшись з ними оковитою, ми так налагодили зв’язки, що нас ледь у їхню сім’ю не прийняли.

Хоча варто відзначити, що я не люблю вживати алкоголь. Навіть коли я горілкою пригощаю на камеру, то сам просто роблю вигляд, що п’ю. Але під час подорожей траплявся дуже цікавий і смачний алкоголь. Наприклад, у знаменитому індійському штаті Гоа роблять самогонку з плодів горіху кеш’ю. Ми звикли до кеш’ю як горіхів, однак сам плід виглядає як болгарський перець. Всередині там дуже смачна м’якоть, яку можна порівняти хіба що зі сливою. І ці плоди індійські чоловіки давлять ногами, як у нас виноград. Далі чекають поки воно все перебродить і таким чином отримують цей надзвичайний алкогольний напій.

Ми нещодавно були в країні майбутнього – Японії. Майбутнє мене вразило, але не поманило. Мені не хочеться в цю країну майбутнього. Фото: Дмитро Комаров

3. Як ми придумали проект? У нас програми знімаються експромтом. Я люблю підкреслювати цей факт

Багатьох цікавить як можна організувати програму, що стала топовою на телебаченні. Мене навіть колеги по роботі на каналі перепитували, чи бува я не племінник генерального директора. А я – хлопчина “з вулиці”. Я був газетним журналістом у друкованих виданнях, згодам закохався у мандрівки і почав писати про них. Пам’ятаю, як народилася ідея телевізійної передачі: якось я їду в джунглях Таїланду, в абсолютно не туристичному місці, по пояс у болоті, і розумію, що самому передати цю тривимірну картинку переходу болота в брід я не зможу.

Далі було 3-4 місяці в Індії, де я отруїв свою печінку. Коли повернувся, лікар сказав їхати відновлюватись в Трускавець. Я поїхав у Східницю, і саме там – еврика! – я придумав назву “Світ Навиворіт”. Склав план першого випуску. Після цього вже з усією зібраною інформацію я почав стукати до телеканалів. Мені казали: “Хлопчику, ми тебе не знаємо. Покажи, що ти можеш зробити”. Напружився, зібрав усе що є і поїхав сам в Камбоджу.  Вирішив спробувати зробити таку передачу, яку сам хотів би побачити на екрані свого телевізора. Коли взяли моє відео, я нервово чекав на їхній вердикт. Мені передзвонили і почали зі запитання “скільки серій можеш зробити?”. Пізніше повідомили: “Ти виходиш на 1+1, 11 вересня 2010 року”. Ось так воно все й склалось.

Наступний сезон буде про подорож до витоків нашої цивілізації. А в цьому племені “людоїдів” у Новій Гвінеї, до речі, вже не ходять голими. Фото: Дмитро Комаров

4. Міфи продовжують жити. Але до приїзду “Світу Навиворіт”

Я намагаюся бути щирим, оскільки зараз на телебаченні надзвичайно багато брехні. Є сценарій, під який все підлаштовують. Тому я не вірю інтернет-інформації про країни. Оскільки начитаєшся, підготуєшся, прилітаєш на місце – а там усе не так. Хоча на всіх сайтах одноголосно написано одне і теж. Це закадрова специфіка медіа. Вони пишуть сценарій, їдуть, не знаходять того, що вони очікували, повертаються і вже просто підлаштовують реальність під свої очікування. Таким чином, ці міфи продовжують жити, а я приїжджаю і там все не так.

Чого варті лишень чутки про племена мурсі, які начебто страшні, небезпечні, нападають на людей, на туристів, а після 12-ої години вони всі п’яні від кукурудзяного самогону і обов’язково вас пограбують. Жоден гід не дозволить вам залишитись в племені після 12-ої ночі. Я ледь не побився з командою, яка нас супроводжувала, і ми стали першими, хто залишився там на ніч. Нас кинули гід і водій, просто поїхали, а ми залишились ночувати в палатці. І що сталося, як ви гадаєте? Так, мурсі випили, але вони мирні люди і пальцем нікого не зачепили. Цілий день займалися тим, що переміщувалися за тінню під деревом, плескали в долоні та заряджали і розряджали свої автомати Калашникова, оскільки це їхня статусна іграшка. Ніхто нас не чіпав. Хоча, звісно що багато залежить і від вашого настрою. Коли один з цих озброєних дикунів сказав мені віддати мій годинник, я усміхнувся та відповів, що не віддам.

У більшості випадках ви ризикуєте потрапити до несправжніх племен. Люди, які зранку ходять в джинсах, переодягаються в червоні накидки і скачуть спеціально для туристів. Щоб побачити справжніх, потрібно знати куди їхати і домолятись з гідом. Фото: Дмитро Комаров

5. Люди відкриваються, коли ти налаштований дружелюбно

Проблема, як іноземців, так і наших туристів, полягає в тому, що коли вони десь подорожують, а особливо в екзотичних країнах, то хочуть відчувати себе богами. Дивляться зверхньо, обережно. А це люди одразу відчувають і відповідають тим же. А якщо ти з ними посидиш, поговориш, потиснеш руку, спитаєш як їх звати, обіймеш, скуштуєш їхню їжу, поцікавишся як вони живуть, що їх цікавить та про що вони мріють – то й отримаєш щирість у відповідь. Вони також люди.

Сьогодні з розвитком технологій, популярністю селфі, інстаграму та фейсбуку, люди трішечки втрачають навички спілкування. У багатьох племенах мені говорили: “Ми ненавидимо туристів, тому що для них ми якісь мавпи. Вони просто приходять, дістають свої смартфони, роблять селфі, сміються та йдуть. Ми мавпи для фотографування”. Звісно, що людям це не подобається. У нашій передачі все навпаки: ми “копаємося” в їхньому житті, намагаємось зрозуміти їхні проблеми, особливості.

У Непалі я навчився бути щасливим. Фото: Дмитро Комаров

6. Люди бояться самостійно подорожувати, тому що бояться зробити перший крок

Сьогодні світ відкритий та добродушний. Тепер за допомогою інтернету будь-хто може за дві години підготувати подорож своєї мрії. І від самостійної поїздки у вас будуть зовсім інші відчуття: ви самі собі господарі й не залежите ні від кого. Тепер у нас ще й безвізовий режим запровадили. Забронюйте квартиру на першу ніч, не бронюйте готелів. Ти маєш ключ від помешкання і відчуваєш себе його господарем, простим жителем Барселони, до прикладу. Окрім того, це ще й дешевше.

Є такий сайт “Airbnb” для бронювання квартир. Хоча можна отримати і ще більше, якщо  замовити кімнату. Так ти отримуєш ще й загальний коридор та власника, який тобі обов’язково дасть карту, розкаже як і куди дістатися та на якому автобусі, куди краще піти – і це все за 15 євро за ніч. Я неодноразово саме так жив у Європі. Нещодавно ще так їздив у розвідку перед зйомками до Пампулони, де відбуваються забіги биків.

Репортаж з унікального поселення людей, які законсервували себе в 19 столітті. Меноніти в Мексиці це життя без машин, інтернету, телефонів, телебачення і всіх інших досягнень цивілізації. Фото: Дмитро Комаров

7. Любов – це почуття, що об’єднує цілий світ

Мене вражають історії українців та українок, які знаходять своє кохання далеко поза межами Батьківщини. Пригадую харків’янку, яка вже 27 років живе в Танзанії біля підніжжя гори Кіліманджаро з Ібрагімом і має трьох дітей.

Однак багато жінок пізніше говорять не на камеру, що “не ходіть дівчата в Африку гуляти”. Розповідають, що перші два роки, до прикладу з африканцем, – це хімія і пристрасть, а потім вони проходять і починаються будні. Дається в знаки і ментальна різниця: якщо вас виховували на різних книжках, мультфільмах та фільмах, то можете навіть не розуміти жарти одне одного. Тому важливо перевірити стосунки. Хоча й багато щасливих історій ми бачили не раз.

Одного разу я сам ледь не одружився. Коли ми були у племені зао на півночі В’єтнаму, я жив у чаклуна. У нього була донька 17-18 років, дуже симпатична. Ми коли знімали, я зробив їй комплімент, яка вона красива та жартома запитав, чи поїхала б вона зі мною до України. Вона засоромилась відповісти. Однак о 4-ій годині ранку, наступного дня, мене будить гід і повідомляє, що господар дому кличе на розмову. У національній одежі мама і тато цієї дівчинки серйозно кажуть мені: “Ми подумали: забирай її. Але ми не дозволяємо вам їхати до вас у Європу”. Я такий до гіда, мовляв, що я маю відповісти? А той відповідає: “Ти жартував, а вони не жартують”. Звісно, що вдалося якось вийти з цікавої ситуації, але й був варіант просто не покинути той дім. Начаклують тобі, а всяке буває.

Випробував себе в ролі пілота на найкрасивішому маршруті в світі – в Гімалаях, де працюють наші пілоти. Фото: Дмитро Комаров

8. Є речі, які ми не контролюємо, і містика трапляється в наших поїздках

Я думаю, що будь-яка нормальна сучасна людина, якщо запитати, чи вірить вона в містику, відповість скептично на 90%. Я вважаю себе адекватною сучасною людиною, однак траплялися випадки, які змусили повірити в те, що не все на світі так просто.

Ми збиралися їхати в королівство Мустанг біля Тибету, високо в горах. Знали, що біля підніжжя однієї з цих гір живе українець. Така собі “людина не від світу цього”: він побудував там високогірну баню на дровах, майже нічого не їсть, окрім кристалів гімалайської солі, води та молока, не називає людей людьми, а просто – “божествами”. Коли ми до нього приїхали, він запитав мене: “Божество, а які в тебе плани на зйомку? Як ти будеш їхати?” Я відповів, а він мені: “Божество, не лети літаком, я тобі раджу. Там така гарна дорога. Ти поїдь джипом і знімеш дуже гарні кадри”. Ми так і зробили. Коли приїхали, я попросив оператора трохи познімати як прилітає літак, в якому ми мали летіти. Пам’ятаю, я збираю в готелі речі, і вбігає переляканий Олександр: “Діма, літак розбився… ”.

Непал – це місце сили, а в порівнянні з нами – інша планета. Там було дуже багато екстріму та ситуацій “на межі”. Ми навіть здійснювали сходження на Айленд-пік (6165 м). Фото: Дмитро Комаров

9. Хочеться зробити щось особливе – і в мене ще є на це час

Одного разу ми брали інтерв’ю в одного з учасників першої експедиції на Еверест, шерпа (шерпи – народ на Півночі Непалу). Йому тоді було десь років 80, і я запитав, яка в нього мрія. Він відповів, що дуже хотів би знову потрапити на Еверест, але вже немає сил йти пішки. Завдяки нашим спонсорам, ми орендували вертоліт і доправили його до підніжжя. Він нас розчулив, коли почав молитися і кланятися цій горі, якої не бачив більше 20-ти років.

Я пообіцяв собі до 40 років піднятись на Еверест. Ви запитаєте коли планую? Планую це зробити, але як мінімум за два роки: потрібно тренуватись і готуватись. Зробимо, але це дуже дорога історія. Я планую зробити повномасштабну українську експедицію, яка б відрізнялась від простого сходження.

Редакція Explorer.life висловлює щиру подяку Руслану Мартологу за сприяння в організації інтерв’ю. Фото з офіційної сторінки Дмитра Комарова.

Світлана Кирильчук
  • 2 Posts
  • 0дописів
Журналіст та ведуча на Радіо Сковорода.