Країна Ангелів: Душанбе і Худшанд

Фото: Оксана Лоїк

Що я могла знати про Таджикистан? Те, що й усі більш-менш освічені люди: найменша за площею середньоазійська країна, 95% території якої займають гори, дуже високі гори.

Вони буквально нашпиговані дорогоцінними ресурсами, а за обсягом ВВП на душу населення серед колишніх радянських республік країна посідає лише третє місце з кінця. Завдяки величезній кількості рік, що витікають з гірських льодовиків, Таджикистан є регіональним лідером з гідроенергоресурсів, а самі таджики обходяться без тих гідро- та енергоресурсів. Адже їх експортують сусідам. Найприбутковіший в країні бізнес – це транзит афганського опіуму на північ, а таджицькі діти нібито після літніх канікул ледь не пишуть твір на тему “Як я це провіз”.

Ну і ще, на свій сором, кілька дурних російських анекдотів на кшталт: “Твій Васька чим займається? – Та таджиком працює”, що у перекладі на людську мову мало б означати: “На будівництві. Різноробочим”.

Але все це було “до”…

***

Вперше наживо я побачила Таджикистан ще у Москві в аеропорту “Домодєдово”. Не буквально, звісно, а лише в його культурно-пізнавальній проекції. В очах рябіло від неймовірної кількості габаритних клітчастих сумок, з яких вибудовувались цілі катакомби. У вухах дзвеніло від східних мотивів, що линули з динаміків мало не кожного телефону. А мозок вже збився з рахунку рахувати золоті зуби навколо, що виблискували чи не в кожному роті. Та ще не встигли до кінця оголосити реєстрацію на рейс, як почався масовий штурм реєстраційних стійок. Потужною хвилею мене віднесло десь на сам кінець! А трохи згодом, вже дорогою на борт, мене вдруге ледь не розчавили.

Душанбе виникло на місці невеликого поселення, на перехресті доріг, де щопонеділка організовували великий базар. З таджицької “душанбе” так і перекладається – “понеділок”. Фото: Оксана Лоїк

Але в таджицьких чоловіків свої правила: в салоні вільна посадка. Так-так, саме в “таджицьких чоловіків”, бо на цілий Боїнг я виявилась єдиною жінкою. Тоді навіть почала вловлювати логіку популярного в Росії жарту про непорочне зачаття таджиків. Коли всі чоловіки в Росії, на заробітках, а їхні жінки на батьківщині не перестають народжувати.

На перший погляд таджики зовсім не складали враження “гарячих східних чоловіків”. Це вам не узбеки, і навіть не грузини. На мене навіть ніхто уваги не звертав. Тож три години спокійного сну – і Таджикистан відкрив мені свої гостинні ворота.

Таджики — народ індоєвропейського походження, мова якого споріднена з перською. Фото: Оксана Лоїк

Огляд Таджикистану я почала з Гісарської долини. Це найменш гориста і найбільш плодюча частина країни. Одразу ж після прильоту мене чекала екскурсія нічним Душанбе. Не те щоб я її планувала чи раптом захотілось. Навпаки – тицьнула першому-ліпшому таксистові папірець з адресом маленького приватного готелю в центрі столиці. Перепитувати, чи точно знає куди їхати, навіть не прийшло в голову, бо ж він таксист та й скільки там того 700-тисячного міста. Так от, “огляд” нічної столиці затягнувся на чотири години. Саме стільки часу знадобилось водієві, аби всіма правдами й неправдами, із залученням міліції та інших нічних “привидів” таки відшукати пункт призначення.

“Засновник миру і національної єдності – Лідер нації”, або інститут президента, традиційно для Середньої Азії володіє найбільшою владою в країні. Офіційно будинок адміністрації президента має назву “Палац Нації”. Фото: Оксана Лоїк

З моєї сторони великою помилкою було списувати такий розвиток подій на непрофесійність таксиста. Цей урок варто було б засвоїти з першого разу: пізніше таких випадків було чимало. Забігаючи наперед, скажу, що в Таджикистані номерів на будинках немає. Тобто вони можуть траплятись зрідка, але ніхто ними в принципі не послуговується. Бо навіщо тримати в голові якісь зайві цифри, якщо можна просто пояснити: кооперативка на розі перед поворотом до цирку, чи на третій зупинці трійки від Водонасосної.

Я й не очікувала, що Душанбе вразить мене своєю архітектурою. Посеред гір, де висока сейсмологічна активність, наївно шукати, скажімо, давні мечеті часів Арабського халіфату чи мавзолеї часів Бухарського ханства. Та все ж таки називати таджицьку столицю примітивним одноповерховим містом, як це зазвичай прийнято, я б не стала. Хоч більшість архітектурних ансамблів і споруджувалось при “батькові народів”, зараз місто активно перебудовують на сучасний лад. Замість увіковічених у камені радянських лідерів – пам’ятники національним героям, поверх совкових архітектурних творінь – таджицький декор.

Є кілька й абсолютно нових та досить амбітних новобудов: новий Президентський палац, чи то пак – Палац Нації ; центральна мечеть Хаджі Якуб (будується ще одна, яка повинна стати найбільшою у всій Центральній Азії); найбільша у світі чайхана, а фактично – музей східної розкоші; і найбільш помпезне – донедавна найвищий в світі флагшток  у 165 метрів, на якому майорить національний прапор Таджикистану розміром 60 х 30 м.

Чайхану Кохи Навруз вважають найбільшим подібним закладом у світі. Чайхана традиційно виконувала роль не лише ресторану, а й місця зустрічі, обговорення справ, клубу за інтересами. Фото: Оксана Лоїк

Тут достатньо чисті вулиці, що нетипово для регіону. Тут багато фонтанів, які рятують від спеки: +29 в середині жовтня для місцевих вже холоднувато. Тут багато більш-менш гарних парків, де можна подихати свіжим повітрям. Але, хоча Душанбе ззовні й має вигляд міста, в душі, якщо місто може мати душу, таки залишається кишлаком. Приміром, у центрі столиці перед самим готелем “Хаят”, єдиний 5-ти зірковий у країні, місцеві мешканці можуть спокійно випасати худобу, або просто собі перед житловою багатоповерхівкою розвести багаття і куховарити.

Особлива таджицька автентика проявляється в одязі. Яскраво, колоритно та похвально, що таджички досі так шанують свої традиції. Але цей образ ще обов’язково доповнює хустка, та ще й так зав’язана, як у нас ходять картоплю копати.  І квінтесенція – взуття. У принципі, це може бути будь-що: туфлі-човники, босоніжки, хатні тапочки, сланці, калоші. Головне – обов’язково одягнути шкарпетки.

Усі дівчата та жінки одягають національні костюми: різнокольорові сукні з національними мотивами, довжиною нижче колін, і точно такі ж укорочені штани. Фото: Оксана Лоїк

На чоловіків національні тенденції моди не поширюються. Зрідка старших чоловіків ще можна побачити в тюбетейці – головний убір, та чапані – чоловічий халат, що носять поверх одягу. А от молодші одягаються за принципом “аби солідніше”: чорні штани, біла сорочка. Інколи замість штанів – джинси, а замість білої – сорочка іншого кольору. А ще одинакові зачіски – коли гривка зачесана строго на один бік.

До речі, здається, я зрозуміла, чому таджицькі чоловіки не такі ласі до чужих жінок, як їхні сусіди, приміром. Таджички – просто надзвичайно красиві: високі, стрункі, з розкішним довгим волоссям та привабливими рисами обличчя.

Прийнято вважати, що столиця – це найпрогресивніше місто. Зазвичай саме так і буває, але не в Таджикистані. Душанбе навпаки – одне із найконсервативніших та навіть, деякою мірою, архаїчних міст країни.

Війська Александра Македонського, захопивши місто, укріпили його та назвали Александрія Есхата (Крайня). А в ранньому Середньовіччі на території Худжанди збудували фортецю, що виконувала своє призначення аж до початку ХХст. Фото: Оксана Лоїк

Чого нескажеш про місто полководця Александра Македонського, про Худжанд. Це місто було східним форпост його володінь, і саме його вважають економічною та культурною столицею Таджикистану. Коли я тільки народилась, воно вже святкувало своє 2500-річчя. А окрім Македонського, бачило і арабів-завойовників, і Чингізхана, і силу-силенну караванів на Шовковому шляху і, як хизуються таджики, просто дихає історією.

Насправді ж історичний дух досі зберігають всього три пам’ятки: Худжандська середньовічна фортеця, яка багато століть була резиденцією місцевих правителів, а зараз змінила своє фортифікаційне призначення на просвітницьке і перетворилась в історико-краєзнавчий музей; мечеть Джамі – колишній комплекс шейха Муслихиддіна, який є не лише найбільш культовим релігійним центром для містян, а й місцем гуртування неймовірної кількості голубів; колись один з найбільших критих ринків Центральної Азії – Панчшанбе.

Абсолютна більшість таджиків сповідує сунізм — ортодоксальна течія ісламу, якій в 2009 надано статус офіційної релігії. На території Худжанди збереглася важлива сакральна пам’ятка — мечеть Джамі. Фото: Оксана Лоїк

До речі, про ринки – вони в Таджикистані особливі. Цей, Панчшанбе, більш-менш традиційний: різноманіття овочів, фруктів, сухофруктів, горіхів, спецій і все інше, що ще передбачає східна гастрономічна розкіш. Можна купити і щось оригінальніше, приміром, каміння для жінок. Звичайні гірські камінці різних кольорів, смаків. Кажуть, такий натуральний кальцій особливо корисно жінкам, які збираються народжувати. Не знаю, чи розрізняють таджики промислові та продуктові товари в принципі, але, судячи з побаченого, все це у них просто товари. Так як пліч-о-пліч на одному столі господарське мило, цукор, шкарпетки, зефірки, пральний порошок, мармелад, дротики для миття посуду. Між іншим, “рошенівських” цукерок на таджицьких базарах більше, ніж халви, рахат-лукумів та пахлави разом узятих.

Тандир нан — традиційний хліб таджиків у вигляді коржів, що готується в традиційній печі тандирі. Фото: Оксана Лоїк

Але повернемось до Худжанду. Сучасне “обличчя” цього майже 200-тисячного міста формує переважно радянська архітектура та новобудови. А ще багато пам’ятників. Річ у тім, що Худжанд є батьківщиною астрономів, математиків, лікарів, поетів, музикантів, і всі вони тут, звісно, увіковічені в камені. До речі, саме тут народився відомий український артист Олег Скрипка. Пам’ятника йому ще поки немає.

Це місто завжди вважалось осередком таджицької інтелігенції: саме з Худжанду, а раніше воно називалося Ленінабад, походили абсолютно всі партійні керівники Таджикистану. Лише нинішній, Емомалі Рахмон, перервав цю традицію. Місто і зараз є найбільш цивілізованим: тут частіше можна побачити дівчат не в національному вбранні, а у вітринах магазинів навіть цілком прогресивні наряди. Більше того, тут є магазини у більш-менш звичному для нас розумінні. Для порівняння: у столиці так звані магазини більше нагадують районні ЦУМи “лихих 90-х”. Та й загалом у місті дуже приємна атмосфера. Тут багато зелені, квітів, людей… Лише вдень, з приходом перших сутінків, місто вмить “вимирає”.

Різні ринки та магазини по країні просто-таки вражають своєю різнобарвністю та подачею. Фото: Оксана Лоїк

Культурно вільнішими себе відчувають не лише мешканці Худжанда, а й інших містечках на Півночі – Ісфарі, Канібадамі. Як доказ – сучасний пам’ятник у центрі Ісфари. Та що далі на південь – цей дух свободи менш помітний. Як от в Істаравшані чи Пенджикенті. До речі, Пенджикент – ще одне древнє та культурно багате місто Таджикистану. До середини минулого століття воно було невеличким селищем. Це містечко у Заравшанській долині і зараз є домом лише для 40 тисяч його мешканців. Утім, саме тут народився засновник персько-таджицької літератури, майстер слова світового масштабу Рудакі. Саме в Пенджикенті донедавна жив інший поет, якого таджики ще називають невизнаним генієм, – Лоїк Шералі.

Таджицьке суспільство загалом зберегло патріархальний лад. До прикладу, Емомалі Рахмон наказав місцевій владі знайти наречену і організувати весілля сільському вчителю, який прочитав йому хвалебний вірш. Фото: Оксана Лоїк

Оскільки волею долі мені трапилась майже місцева екскурсовод літня жіночка з сусіднього кишлака, яка чомусь вважала, що я даремно приїхала в Таджикистан, якщо не відвідаю місцевого історичного музею, з ввічливості я була вимушена погодитись зайти. Чесно кажучи, каміння, кістки, монети різних століть, та ще й оформленні в стилі “сільської стінгазети” особливого враження не справили. Значно більше сподобались культові ісламські споруди. У місті збережені й пам’ятки домусульманської культури: руїни древнього Пенджикента та те, заради чого сюди їдуть всі туристи, а саме поселення Саразм (IV – II тис. до н.е.) – стародавній центр виготовлення золота та срібла. Це єдина культурна пам’ятка Таджикистану, внесена до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. Як людина, яка мала щастя побачити цю спадщину наживо, можу сміливо заявити, що на фото вона викликає кращі емоції.

Таджикистан – гірська країна, 93% її території займають хребти Тянь-Шаню і Паміру. На півночі розміщена західна частина Ферганської долини. Фото: Оксана Лоїк

А от що ці задоволення приносить понад очікування – це гори:  найбагатший ресурс та найбільша гордість Таджикистану. Власне для того, аби помилуватись їхньою красою, сюди й з’їжджаються мандрівники з усього світу. Таджикистан – це справжня мекка для альпіністів та просто закоханих у гори. І навіть якщо ви не мали наміру підніматись на Туркестанський, Зеравшанський або Гіссарський хребти, чи здійснити трек мальовничими різнокольоровими озерами Фанських гір, ви все одно побачите їхні засніжені вершини, арчеві ліси та вузькі ущелини з бурхливими потоками.

Незабаром читайте на Explorer.life  другу частину розповіді “Країна Ангелів: Памір”.

Оксана Лоїк
  • 3 Posts
  • 0дописів
журналіст і мандрівниця. Досліджує Схід та Ісламську культуру.