Володимир Гринюк: безкінечна подорож Індією

Після відвідин найколоритнішої азійської країни – Індії, мандрівники діляться на два типи: ті, хто ще довго буде згадувати країну спецій, та ті, хто не поверненться туди ні за яких обставин. Explorer Life вирішив розібратись в цьому протистоянні та поспілкувався про країну контрастів і стереотипів з мандрівником і фотографом Володимиром Гринюком.

Зародження жаги до мандрів

Я думаю, що заразився “мандрівною” любов’ю від своїх батьків. Вони були інженерами, які багато подорожували по СРСР через часті відрядження, інколи брали з собою у такі мандрівки. Ці подорожі – одні з найяскравіших спогадів дитинства, коли я їздив разом з батьками.

Як подорослішав, почав їздити самостійно. Перші країни, куди я сам навідався, були Грузія та Вірменія, a з не радянських – Сирія: її я відвідав у далекому 2010 році. Ох, пам’ятаю як довго тоді готувався до подорожі: випитував у друзів що цікавого можна побачити, вишукував у туристичних довідниках інформацію, щоб бути в курсі всіх сюрпризів. Потім сам почав вести свій тревел-блог, де описую що та де побачив.

Не можу сказати скільки відвідав країн, але приблизно п’ятдесят. Знаю, що деякі люди подорожують заради кількості, інші – задля веселощів, а мені ж найцікавіше в мандрах фотографувати. Останнім часом ловлю себе на думці, що туризм – це хобі, яке може недоїсти. Тоді й перестану підкорювати карту світу.

Індія за три тижні: як підготуватися до шуму

Ця мандрівка вийшла спонтанною. В мене були подорожі на початку мандрівної кар’єри, я навідувався в екстремальніші країни – об’їздив Близький Схід, Середню Азію та побував у багатьох країнах, які зараз не вважають мирними: Афганістан, Ірак та Іран. Двічі бував у Вірменії та Нагорному Карабасі. Спочатку я вибирав не найтривіальніші локації, пізніше почав їздити по простіших країнах.

Щодо Індії, то я мав три вільні тижні. Я не вважаю цю подорож своїм супер-досягненням. Це звичайна азійська країна, куди можна просто поїхати, як і в Польщу. Єдиний нюанс – більші витрати. Та не підготовленому туристу буде тут скрутно. Бо хто ні разу не був у Південній чи Південно-Східній Азії, відчуватиме постійний дискомфорт.

Коли індійці вітаються вони говорять один одному “Namascar” (НамаскАр) або “Namaste” (НамастЕ), що означає приблизно “я вітаю у Вас Бога”. З туристами вітаються зазвичай “Hello” і махають рукою або говорять “Good afternoon\evening”. Фото: Володимир Гринюк

В Індії, як тільки переходиш поріг аеропорту, тебе зразу тебе оточує багато людей, чимало інформації, купа шуму… Ти ледве через це все пробираєшся, знаходиш у собі сили, якось намагаєшся вибратися з аеропорта до міста. Це ж не так, як у Львові: відстань від аеропорту до міста може сягати декількох десятків кілометрів.

Перше місто Раджастану: Удайпур

Спершу я долетів до Нью-Делі, опісля – добрався до Удайпуру. Це моє перше місто в Раджастані. Для розуміння, Раджастан – це провінція, яка в Середньовіччі була сукупністю міст-держав, між якими велися феодальні відносини: вони між собою торгували, воювали, обмінювалися товарами, захоплювали один одного. Кожне велике місто було столицею однієї з держав.

Головною мовою торгівлі та політики є англійська, при тому, що всього в країні налічується чотирнадцять офіційних мов. Фото: Володимир Гринюк

Мені сподобалося в Удайпурі, але тоді я ще навіть не підозрював, що за індійськими міркам це місто дуже спокійне: можна ходити вулицями і не переживати, що тебе зіб’ють. Тут зберігається багато священних реліквій індуїзму, подивитись на які приїздять чимало паломників і туристів.

Грандіозний форт у маленькому містечку: Чітторгарх

Біля входу до будь-якого храму гостей попросять зняти взуття. До деяких храмів не пустять з оголеними плечима, а також в коротких спідницях або шортах. Фото: Володимир Гринюк

Далі я поїхав у місто Чітторгарх. Це такий собі райцентр, що налічує 100 тисяч людей. Чітторгарх найбільше відомий тим, що має чималий форт. Він настільки великий, що пересуватись там потрібно транспортом. Адже відстань між зупинками може сягати від трьох до п’яти кілометрів.

У місті не було жодної інфраструктури для іноземців. Я взагалі не пригадую, чи бачив там туристів. Однак Чітторгарх чудовий для фотозйомок: люди до мене ставилися привітно. Часом, порушуючи їхній особистий простір, я підходив до місцевих дуже близько та знимкував їх. Це далеко не всім до душі, проте реакція індусів була абсолютно позитивною. Люди або робили вигляд, що мене не помічали, або привітно віталися і намагалися щось пояснити, показати, інколи навіть позували.

Висока гора для махараджі: Бунді

Наступного дня я поїхав до Бунді. Це теж невеличке місто. Тут на високій горі був королівський замок. За тамтешнею термінологією – форт, у кому сидів махараджа (князь високого рангу – прим. ред.). Навколо ж форта махараджі були базари та пригороди, де жили ремісники.

Індія – найбільша демократична країна світу, у ній живе понад 1 млрд людей. За дослідженням демографів, за 10 років кількість населення Індії перебільшить населення ще однієї країни-гіганта Китаю. Фото: Володимир Гринюк

Візит до Бунді відкидає тебе на кілька століть назад: вздовж вулиці невтомно працюють старенькі крамнички, де замість пакетованого молока продають гігантські бідони з молочними продуктами. Всюди бачиш чоловіків у чудернацьких головних уборах, та все ж найбільше вразив закинутий королівський дворик у джунглях.

Одурманене місто для мислителів: Пушкар

Далі я добрався до Пушкаря – одного зі святих індуїстських міст. Тут розташований відомий храм Брахми: один з трьох головних божеств індійського пантеону. До нього і досі приїздить шалена кількість паломників. І там же заборонено вживати м’ясо та алкоголь, оскільки це місто сили.

Пушкар став популярним у 60-70-ті роки минулого століття серед європейських хіпі. Саме тоді започаткувався туристичний маршрут хіпі-трейл. Це подорож з Лондона до Нью-Делі, а інколи й далі, до Сіднея. Суть такого “паломництва” – мандри з Європи до Індії, під час яких хіпі зупинялися в таких містах, як Пушкар, або в місцях сили. Можливо, хтось з них набирався духовного просвітлення. Проте більшість мандрівних хіпі просто вживала різні наркотичні чи психотропні речовини. До слова, маршрут давно закритий, бо проходить через Афганістан і Пакистан, а от Пушкар не втрачає своєї популярності і дотепер. Зараз в кожному кафе Пушкаря можна купити спеціальне лассі (молочний йогурт – прим. ред.) з додатками марихуани чи якогось іншого легкого наркотику Мені його всюди пропонували, але я відмовлявся. Кому цікаво, то ціна такої “страви” близько п’яти доларів.

Корова – не єдина священна тварина в Індії. В Індії також особливо ставляться до макак – символу мудрості й розуму. Вони доставляють чимало клопоту населенню, зокрема туристам. Фото: Володимир Гринюк

Що таке місто сили, як Пушкар, досі для мене залишається загадкою. Це краще питати в любителів просвітлення за допомогою наркотичних речовин, але я думаю, що це місто, в якому є безпосередня концентрація свого роду святинь, а також спеціальних навчальних центрів для європейців, де місцеві гуру та псевдогуру передають свою мудрість.

На мою думку, мудрість можна пізнати будь-де. Це не залежить від кількості прочитаних мантр, викурених косяків чи від кількості годин проведених в медитації. Якщо ти здатен до цього дійти, ти зможеш зробити це будь-де. Не обов’язково їхати у місця сили.

Індія – батьківщина вегетаріанства. Фото: Володимир Гринюк

Різдвяне святкування в Індії: Джодхпур

Після Пушкаря настав час відвідати декілька великих раджистанських міст. Тому на черзі був Джодхпур. Добрався я туди під час святкування католицького Різдва (25 грудня – прим. ред.). Власники хостелу, попри те, що кількість індусів значно перевищувала європейців, зробили свято. Я не католик, але ця трапеза стала хорошим шансом познайомитися та поспілкуватися з мешканцями хостелу.

Вийшло неординарно та навіть весело. Організатори накрили для нас стіл, але закликали до вечері не всіх разом, а по-черзі. Тому доки хтось один їв, інші спілкувалися та пили індійський алкоголь, який, до речі, був непоганий.

Для індійців не існує традиційних для українців чотирьох сезонів року. В Індії їх шість – літо, сезон мусонів, осінь, зима, передвесняний сезон і весна. Фото: Володимир Гринюк

Тоді, під час застілля, скористався своєю “смачною артилерією” – дістав упаковку “Зоряного сяйва” та роздав усім. Таке частування є каталізатором соціального контакту: ти пригощаєш людину й вона відразу стає відкритішою до тебе. І така атмосфера панувала в Різдвяну ніч: хтось жваво дискутував, пив індійський алкоголь чи покурював травку, поки інший наодинці куштував за столом.

Індійці працюють шість днів на тиждень. Населення Індії доволі заощадливе, навіть якщо людина заможна. Єдина слабкість індійців – золото. За цей метал вони готові викласти чи не останні копійки. Фото: Володимир Гринюк

Місто смерті: Варанасі

Далі направився до Варанасі – одного з індійських “must see” міст, яке вважають священним для індуїзму. Кожен індуїст воліє після смерті бути тут спаленим. Кажуть, що в тому місці, де спалюють покійників, безперервно горить вогонь вже кілька тисяч років, який запалив сам бог Шива.

Більшість індійських свят пов’язані з певними легендами, міфами, переказами, повір’ями, звичаями, традиціями та культами. У кожної «общини» свої легенди, свої традиції, свої свята. Не дивно, що в такій багатій на традиції країні вони відбуваються чи не щодня. Фото: Володимир Гринюк

Відгуки про Варанасі доволі неоднозначні, більшість з них вкрай негативні. Оскільки в місті спалюють покійників на березі священної для індусів річки Ганг, чимало людей вважає, що померлих спалюють по всьому місту та уявляють, як на вулицях валяються останки тіл, а рікою пливуть трупи. Насправді це все вигадка, адже померлих спалюють лише в двох спеціально відведених невеликих місцях. Для буддизму та індуїзму спалювання трупів – це звичайна практика. Адже звичні поховання людей через кліматичні умови в Індії можуть спричинити епідемії інфекційних хвороб.

Мало хто знає, що в річці Ганг живуть акули. Причому прісноводна Гангзька акула – вкрай небезпечний хижак, що славиться любов’ю до людського м’яса. Цілком можливо, що ця звичка з’явилася в акули завдяки численним недопаленим трупам, які плавали в річці. Фото: Володимир Гринюк

Найвідоміша туристична частина міста – це набережна та місця, де спалюють людей. Їх ще називають гхати. Вони розміщені на причалах набережної. Однак я подорожував не тільки заради індійської архітектури, а й щоб дізнатися як живуть люди. В Індії життя проходить на вулиці. Для мене, як для фотографа, це чудовий простір для зйомок.

Нiчoгo нe дaвaйтe i нe бeрiть лiвoю рукoю – цe знaк нeпoвaги. Бeз нeoбxiднocтi нe тoркaйтecя iншиx людeй цiєю рукoю. Нe тoркaйтecя лiвoю cвящeнниx зoбрaжeнь i iншиx caкрaльниx прeдмeтiв в xрaмax i мicцяx пoклoнiння. Фото: Володимир Гринюк

Два дні я бродив вуличками міста, знайомився з тамтешнім життям, побачив такий колорит, якого не вистачає Європі. Особливу ж увагу приділив базарам. І аж третього дня я потрапив на славнозвісну набережну та розвіяв стереотип про безперервну кремацію.

Я дуже люблю ходити базарами, особливо азіатськими. Там вирує справжнє життя, яке на туристичних околицях не зустрінеш. У Варанасі я знайшов базар з квітами, які використовують для ритуалів. Квіткові гірлянди були повсюди розвішені. Здебільшого це були нанизані чорнобривці та кілька інших видів ритуальних квітів.

Люди купаються в Гангу, миються, перуть білизну, п’ють воду і відвозять воду з собою, вважаючи що “Ганг – річка чиста. Бруд – брудний”. Фото: Володимир Гринюк

Доволі часто люди приносять жертви богам – місцевим статуям, обвішуючи їх квітами, придбаними на локальному ринку. Ці статуї стоять на перехрестях чи на площах, інколи в дворах будинків. Обходять з молитвами по периметру, спалюють свічки та читають мантри.

Пекельне місто: Делі

Останні дні моєї подорожі пройшли в другому за розміром місті Індії – Делі. Місто мені не сподобалося, адже до цього я не відчував “поганої” Індії. А там ішов, і до мене приставали люди з проханнями дати трохи грошей чи їжі, пропонували купити наркотики, а самі жителі були злими.

В Індії знаходиться найбільша кількість поштових відділень, а залізниця є найбільшим в країні роботодавцем. Фото: Володимир Гринюк

У цьому місті є тибетський квартал, який вважають спокійнішим і в рази чистішим за інші. Частина мандрівників селиться саме там. Планую наступного разу зупинятися у цьому районі.

Як правило, в одних штатах живе більше індуїстів чи мусульман, а в інших – більше християн. Це особливо стосується штатів на узбережжі Індійського океану, куди християнство принесли мореплавці XVI-XVII ст., заснувавши там колонії і навернувши до християнства місцеве населення, це ті самі штати Гоа та Керала.

Індія в 1974 році стала восьмою за рахунком країною, яка володіє ядерною зброєю. Фото: Володимир Гринюк

Про розвінчання стереотипів

Вважав, що в Індії мешкає не дружнє населення. Був випадок, коли я не мав грошей на автобус, то люди дали мені безкоштовний квиток, пояснили як та куди їхати. Жодної ворожості не було.

Малював картину, що всюди брудно та неохайно. Індія дуже стереотипна країна і часто ми уявляємо, що там лежать купи сміття просто неба, немає туалетів, всі бідні та щось вимагають від іноземців. На прикладі Варнасі все роз’яснюється.

На жаль, міф про сприйняття іноземця як мішок з грошима часто справджувався. Та Індія – це один з винятків. Скажімо, працівники хостелу, де я жив, чи звичайні індуси завжди підказували дешеві та смачні забігайлівки, або ж місця де краще переночувати.

Сарі – візитна картка Індії. Це традиційний жіночий одяг у вигляді шматка тканини довжиною від 4 до 9 м., який обертають навколо тіла. Сарі щедро прикрашають вишивкою, золотими нитками, камінцями та бісером. Фото: Володимир Гринюк

На мій погляд, індуїстські закони не є настільки строгі, як мусульманські. Та все ж їхні жінки частково ізольовані від суспільства. Я гадав, що країна надто патріархальна. Проте все виявилось з точністю до навпаки: коли я фотографував жінок, вони зовсім не були проти.

Часто зустрічав тезу, що Індія – країна дурних людей. Як не дивно, в цій країні живе дуже багато інтелектуальних, розумних та ерудованих людей. Багато жителів Індії мають європейську освіту. Люди займаються умовно нетрадиційним бізнесом, наприклад, хостели для туристів, вони відкриті до спілкування, з ними цікаво.

Про особливості транспорту

Під час подорожей країною користувався літаком, автобусом і поїздом. Звісно, літаком найкомфортніше та нічого курйозного, крім постійних зрушень у розкладі.

Поїзди були часто набиті, але порівняно дешеві: ціна квитка на літак та на поїзд у вагони вищих класів практично ідентична. Однак комфорт тут відчувається: є два види туалетів – європейський та звичайний. Європейський туалет охайніший, там є туалетний папір. У звичайному туалеті брудніше та без паперу.

В автобусі було найменш просторо. Одного разу я сидів біля вікна, поруч зі мною сіла дівчина, замотана в паранджу. На вигляд їй було 16-17 років. І дорогою її знудило! Та вирвала дівчина не в прохід, а до вікна і обблювала мене. Мені нічого не залишалося, як посміятися з цього та їхати у блювотинні до своєї зупинки. Пізніше запитував у своїх друзів-лікарів, чи нічого не могло зі мною трапитись. Відповіли, якщо впродовж двох годин нічого не сталося, то я нічим не заразився. Мені стало спокійніше.

В Індії потрібно пам’ятати на увазі, що весь транспорт завжди запізнюється. До слова, одного разу я так пропустив літак, бо запізнився на стиковочний рейс.

Про щоденний побут

Каучсерфінгом я не користувався, адже хотів бути незалежним і під нікого не підлаштовуватися. На щастя, в містах є хороші хостели, тому бронював їх. Декілька разів просто йшов по вулиці, заходив до хостелу і так обирав своє наступне місце ночівлі. Якщо ж не хочете турбуватися про житло, то можна просто забронювати через Booking. Варіантів є безліч: від 5 доларів за ніч і вище.

Індуси не є надто вибагливі до нічлігу. Декілька разів я бачив, як вони кладуть на підлогу шарф чи простирадло, яке весь час з ними, і просто сплять на твердій підлозі.

Одного разу в хостелі забули змінити наволочку. Це типова ситуація для індусів. Вони не є неохайними, просто мають своє уявлення про чистоту. Це і є різниця між нами.

Негостра та все ж трохи гостра кухня

Я старався їсти в більш-менш пристойних закладах для місцевого середнього класу. Якщо я бачив, що всередині їсть багато індусів, пристойно одягнених, і всередині порівняно чисто, то розумів, що це нормальний заклад.

Індійська кухня варіюється від регіону: на Півночі страви більш “м’ясні”, з карі та ароматним хлібом, на Півдні – здебільшого вегетаріанські та гострі. Фото: Володимир Гринюк

Індійська кухня дуже різноманітна. Це пов’язано з історією штатів Індії, які не мають нічого спільного. Раніше це були різні держави з різними мовами, які об’єднували лише те, що ними керували англійці. Після їхнього об’єднання, штати, на здивування інших, стали називати однією країною. Згодом це призвело до того, що елементи одного регіону стали проникати в інші регіони. Це саме стосується й кухні.

Часом страви були смачні, а часом – не дуже. Мені сподобались різні тушені овочі з соусами. Побутує стереотип, що індійська кухня надзвичайно гостра і засипана перцем. Так, вона гостріша, ніж наша, але до неї легко звикнути, якщо в тебе немає шлункових проблем.

Як спланувати бюджет

Витрати розрахувати легко. Основний принцип такий: десять доларів на готель, десять – на харчування, десять доларів на транспорт, плюс ще п’ять на якісь інші видатки. В середньому я відштовхувався від суми тридцять п’ять доларів на день, плюс з собою я мав деякий резерв. В результаті я потратив значно менше. Але коли розраховуєш маршрут, то завжди потрібно мати запас, щоб не рахувати кожну копійку.

Перукарі особливо не переймаються з вибором місця і стрижуть просто на вулиці. Фото: Володимир Гринюк

Оскільки бувають такі випадки, коли за день потрібно потратити кількаденних бюджетів. Наприклад, на якийсь дорогий транспорт через відсутність альтернативи, чи заплатити дорого за готель. Загалом, тридцять п’ять доларів на день – це цифра, якої вистачить з головою в Індії.

Зараз з індійською візою доволі просто. Її можна оформити онлайн, оплатити і на пошту прийде лист, який потрібно показати в аеропорту, в якому і поставлять візу. Коштує вона шістдесят-сімдесят доларів. Виробляється швидко: за тиждень-два приходить відповідь, а то й навіть швидше. Дуже рідко відмовляють, оскільки індуси толерантно ставляться до іноземців, які, по суті, є їхнім хлібом.

Катерина Клименко
  • 15 Posts
  • 0дописів
Натхненний журналіст Explorer life. Якщо не хочеш жити ілюзією — мусиш помітити тишу.